У садку якась дівчина співала пісню. Чудовий голос, чудові поетичні слова пісні такі потягли до себе молодого хлопця.
Павло перескочив через тин, проліз через кущі бузини. Густі вишні
скинули з нього картуза, били його тонкими гіллячками по обличчю.
Він мусив розводити руками гілля й затуляти очі.
ки).
користую-
актер?
Про що
ня вони
(адре-
б? Про-
вати мелодію.
- вуха-
гу п'я-
5 свою
слово,
Боячись зашелестіти, хлопець ішов туди, звідки, неначе соловейків
спів, розливався дівочий голос. Маючи звичай записувати пісні, Павло
притулився до стовбура груші, витяг книжечку й почав нотами запису-
Записавши пісню, хлопець побачив, що недалеко від нього висить по-
чеплений на гіллячку луб'яний* козубець*. Через густе листя просува-
лася рука й кидала в козубець вишні. Рукав був закачаний по лікоть,
ручка була біла, маленька, наче дитяча. На зеленій траві стояли два ма-
ленькі черевички з ніжками. Черевички все спиналися на кінчики, не-
наче танець танцювали.
Через вишневий лист забіліло личко, зачервонів свіжий, наче стигла
ягода, ротик. Голос на мить замовк, бо біла ручка вкинула в рот вишню,
оїдну
тлий. план
Присудки ( двома рисками) - скарб - іменник
Означення ( хвилькою ) - вірний, найдорожчий - прикметники
Сполучник - то
2) підмет хмара - ім.
присудок - набігла, закрила - дієсл
означення - чорна, останній - прикм
і - сполучник
додаток( _ _ _) - клапоть неба - ім
3) підмет - я - займ
буду навчатись - присудок - дієслово
мови - додаток - ім
золотої - означення - прикметник
у трави-веснянки, у гори - додаток - ім, крутої означення - прикм
4) підмет- смолоскипи - ім
біліють -присудок - дієсл
грайливо ( _._._.) - обставинна - прислівник
пофарбофаних - означення - дієприкметник (форма дієслова)
ялин - додаток- ім
Письменниця зазначала в автобіографічному нарисі «Про себе саму»: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів і коли писала — ох, як хвилями ридала!..» Повість стала справжнім гостродраматичним твором, сповненим важких роздумів про гірку селянську долю, вартість людського життя, його цінності, вона відрізнялася від сучасних їй сентиментально-ідилічних замальовок із сільського життя, правдиво відтворюючи дійсність у її філософському розумінні.
Можна висунути багато припущень щодо того, який персонаж є головним героєм повісті, але, можливо, авторка підказала нам відповідь на це питання, давши твору назву «Земля». Дійсно, земля постає у творі ніби живою істотою, такою собі вершителькою доль, яка може обдарувати чи покарати, дати життя чи відібрати його.
Так, Михайло говорить про неї: «Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилася, розкошувала, як її соки відсвіжувались, і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами». В іншому місці повісті сказано: «Земля розтягнулась, немов ожидала кого і віддихала землисто-вогким віддихом... Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилась йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення». Отже, земля змальована у творі майже живою істотою, яка може відчувати, бути вдоволеною, чи, навпаки, невдоволеною, приймати когось чи не приймати.
З іншого боку, земля є мірилом людських доль, цінності людської особистості. Так, для Івоніки та Марійки вона є єдиною цінністю життя, їй вони підкорюють всі свої сподівання. І для сина свого хочуть перш за все не особистого щастя, а вдалого одруження з хорошою господаркою, яка матиме добрий наділ землі. Здається, що й для Михайла немає нічого кращого у світі, ніж працювати на землі, мати її й обробляти. Однак життя міняє Михайлове уявлення про цінності, поставивши перед вибором: земля чи кохана дівчина. Михайло вибирає кохання і ладний навіть покинути рідне село й оселитися в такому обридлому йому місті, яке здається чужим і ворожим. Та земля наче не відпускає його, перетворюючись на таку таємничу силу, яку ніхто не може подолати. Якщо він не хоче підкоритися їй, вона воліє краще покласти його тут мертвим, зробивши вічним своїм рабом.
Земля карає і Саву, який нібито зовсім байдужий до неї як до цінності. Сава не хоче працювати коло землі, обробляти її, не отримує від цього насолоди. Та земля потрібна йому як майно, як засіб існування, як підвалина родинного щастя. І вона манить його, обіцяючи дати все і обдурюючи. Сава повністю віддається своєму бажанню мати землю, задля цього вдається до братовбивства, ніби вбивши одночасно й себе самого, позбавивши сподівання на щастя. І знову як найстрашніше покарання батько вибирає йому таке: «Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував, — її не давав він йому». І мати, не пробачивши молодшого сина? промовляє: «Землі?...Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі!».
Після смерті Михайла батьки раптом відчули, як знецінилися їхні цінності, що ніяка земля не зможе повернути їм сина, скоріше навіть синів, бо другого вони теж втратили, але морально. Івоніка і Марійка не хотіли більше збагачення, не хотіли землі, хотіли тільки молитися й плакати за втраченим молодим життям. Виявилося, що ціннішим на світі є все ж таки людське життя, яке не можна класти ні на який алтар. Зрозумів це й Сава, хай не так гостро. Він втратив можливість бути людиною, бути щасливим, крім того, він не отримав батьківського прощення, був покараний прокляттям і позбавлений землі. Земля виступає у творі і живою істотою, і мірилом цінностей, і бажаною мрією, і покаранням, і засобом існування. І це не випадково, бо саме такою була вона для селянина XIX століття, без неї, дійсно, не могло бути життя. І через неї творилися нещастя, руйнувалися життя.
O. Кобилянська у своїй повісті створює по-справжньому символічний образ землі-годувальниці, наділеної для людини неминущою магічною цінністю, безмежною владою. І цей символічний елемент повісті надає їй загальнолюдського звучання, виносячи проблематику твору за межі певного часу й певної країни.