Укажіть речення з правильно виділеною граматичною основою
А Легенький вітерець ПОХИТУВАВ ГІЛОЧКИ калини.
Б Діти довго ДИВИЛИСЯ НА ЗАХІД сонця.
В Нарешті ПРИЙШЛА тепла ВЕСНА.
Г У ЛІСІ З'ЯВИЛИСЯ перші весняні квіти.

Нещодавно ми в класі читали оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник». Цей твір справив неабияке враження на всіх учнів. Нас дуже вразила кінцівка, де безтурботний Толя пішов гратися з чижиком тоді, коли на цвинтарі ховали Федька.

Письменник розповідає про двох хлопців – Федька-халамидника, сина бідного робітника друкарні, і Толю, дитину з багатої сім’ї.
Федько-паливода був людиною чесною, ніколи не брехав, але любив бійки, заважав хлопцям спокійно гратися, робив чимало шкоди сусідам. Проте він був справжнім другом, не ховався за спини інших і цим заслужив повагу серед однолітків: «Не любить також Федько й товаришів видавати».
Толя – син хазяїна будинку. «Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Ходив завжди чистенький, чепурненький, на двір він виходив боязко, ніколи не розбишакував».
Аж ось одного ранку хлопці вирішили піти подивитися, як іде крига по ріці. Толю ніхто не за він напросився йти сам. На березі було багато людей, і Федько на очах у всіх по крижинах перебрався з одного берега на інший. Толя вирішив, що і він так зможе, взяв палицю і пішов на кригу. Але коли з ним трапилася біда і Федько допоміг йому, то «він, як стріла, вилетів на берег». Опинившись у безпеці, цей делікатний хлопчик навіть не подав своєму рятівникові палицю. Він злякався, що може опинитися у воді.
Інші хлопці були не байдужими до чужого нещастя, кинулися до Федька і простягнули йому палицю.
Коли розбишакуватий рятівник, весь синій від холоду, мокрий, стояв на березі, йому не дали змоги сказати правду.
А Толя, захищаючи себе від покарання, підло звалив усю вину на Федька і навіть забув подякувати за те, що той врятував його від смерті.
Вчинок Федька, безперечно, благородний. Він врятував хлопця не тільки від смерті, але й від батьківського покарання.
Толя показав свою підлість, боягузливість і брехливість. Бо навіть коли Федько помер від запалення легенів, він обдурив його матір і забрав чижика. Толю не зупинило ні горе батьків, ні те, що Федька більше нема. Він був черствою і байдужою до людського нещастя людиною. Толина поведінка викликала у мене обурення. Як міг він спо­кійно гратися із пташкою в ту саму мить, коли на цвинтарі ховали тіло того, хто врятував його нікчемне життя?! Ані жалості, ні смутку, ні докорів сумління він не відчував.
У народі про таких людей, як Толя, кажуть, що «лякливий, як заєць, а шкідливий, як кішка». Мені здається, що велике щастя мати поряд себе такого друга, яким був Федько. Такі хлопці ніколи не зрадять, на них можна завжди покластися.

Повноцінне життя кожної людини не можливе без спілкування з іншими. Усі почуття ґрунтуються на відносинах між людьми і тим самим створюють характер самої особистості, її погляди та уподобання. З дитинства ми шукаємо друзів, людей, з якими нам цікаво і весело. Коли ми дорослішаємо, поняття дружби набуває більш серйозного масштабу: обираючи собі друзів, ми звертаємо увагу на інтереси, погляди, принципи та моральність людини. Потім з’являються однокурсники та колеги, і зі всіма ними ти будуєш якісь відносини, у яких ти хочеш якнайкращого відношення до себе. Інколи ми стаємо занадто прискіпливі у виборі свого оточення, забуваючи, ким насправді являємося ми самі. Ми вимагаємо занадто багато від людей, хочемо їх поваги, довіри і щирості. Та саме останній чинник часто стає причиною усіх людських конфліктів та неприємностей.
Ніхто не хоче бути обманутим. Усі на світі люди хочуть довіряти, і хочуть щоб їм довіряли. Чи це можливо у сучасному світі? Чи можливо сьогодні прожити чесно, без брехні та обману? Більшість з вас подумки відповіло: ні. А хотілося б, чи не так? Та спершу погляньмо самі не себе.
Кажуть, людина притягує до себе таких самих людей, якою являється вона сама. Запитаймо себе: чи я завжди говорив правду, чи завжди був щирим та відвертим зі своїми друзями, колегами чи батьками? Я щиро сподіваюсь, що ваша відповідь на ці запитання буде стверджувальною. Я сподіваюсь, але сумніваюся. То ж чи справедливо вимагати від людей щирості, коли сам говориш брехню? Чи чесно картати їх за те, що вони сказали неправду, коли ти теж її кажеш? Чому ми хочемо жити зі світлим та відкритим поглядом, коли самі ж пускаємо порох комусь в очі? Тому що в тих самих чужих очах ми бачимо найменшу скіпку, і на помічаємо колоди у своїх. Тому що ми не усвідомлюємо, що самі є неідеальними, але підсвідомо свято віримо у це. Тому що так побудований наш світ: вимагати і при цьому не відповідати своїм же вимогам.
Чи можливо щось змінити? Це питання я змушена залишити риторичним, адже, відверто кажучи, я можу лише зізнатися: не знаю. Я не знаю, як створити світ і суспільство, побудовані на правді, і чи можливо це взагалі. Я думаю, що, як і у мене, у кожного з вас, шановні читачі, прослизнула єдина думка: потрібно починати з себе. Як би банально не звучала ця фраза, але вона – це та сама правда, яку ми всі шукаємо.
Якщо кожна людина хоча б у одному місті почне клопітку роботу у плані удосконалення самого себе, це місто стане моральною столицею країни, а пізніше, і усього світу. Головне – вірити в майбутню перемогу правди над брехнею, бо віра підіймає людський дух і, навіть в найскрутніші часи веде його під руки до кінця, а інколи і несе його на своїх руках.
Але якщо вам здається, що побороти брехню у світі і у собі неможливо, тоді згадайте мудрі слова нашого народу: «Не шукай правди в інших, коли у тебе її нема».