Прийшла осінь. Всі дерева, кущі і землю одягла вона в розкішне вбрання. Зібрала всіх у лісі на останнє свято. Закивали берізки своїми вітами. Кремезний дуб привітно зашепотів листочками під яскравим промінням сонця. Розкрив ліс комори, виклав осені свої дари. Тут і гриби, і червоне та жовте листя на землі. Шипшина одягла святкове намисто. Блискучі жолуді поважно гойдаються на гіллі.Звірята теж святкували. До кожного осінь заглянула в комірчину, подарунки роздала.Подовшали ночі. Покоротшали дні. Сизі тумани вкривають землю, доки не зійде сонце. Прщавай, тепла пора! Сумовито попискує синичка. Тільки одна горобина весела - червоніє кетягами ягід поміж золотого листу. І гаї. і садки в багрянці. Пожовкло листя на кленах і осиках. Ледь повіє вітер - закружляє листя над землею легкими зграями. Враз нагадає. що настала осінь.
Калина уже по ярах стоїть у червоних кетягах, як у зорях. Кожна ягода аж дзвенить достиглим соком, так і жевріє сипким жаром. Алене може підпалити ні віття, ні стверділого листя. Горобці клюють ягоди, кетяги ворушаться, і набубнявілі сузір’я здригаються, ніби хочуть злетіти. І від того, що на калині стільки ягід, вона здається усміхненою. Щасливою й усміхненою. Орють. Переорана чорна земля піднімає вище груди, звільна зітхає. Її огортає солодка втома: за літо вона наморилась, вигойдуючи на собі збіжжя, бита громом, лякана блискавкою. Тепер вона позіхає, сивими ранками вкривається туманом, до полудня тримає на собіколючу росу, а тепло її ввечері швидко простигає, залазячи вглиб... Земля жде на обложну мокву, на сірі пронизуючі вітри, на безпроглядні ночі. Вся та негода буде їй байдужою, вона засинатиме. І коли хуґа співатиме од яру свою перемерзлу пісню, вона вже спатиме. Все більше вкриватиметься глибокими заметами. І снитиметься їй, мабуть, легкий весняний дощ, який лунко стукає у її снігову хату. І так довгоснитиметься їй той дощ, аж поки справді не розбудить. А тепер – орють, і калина по ярах стоїть у вогні. А тепер небо сизе, і по ньому пасуться сизі хмари. А тепер – лисиця вибігає з нори, вже пухнастіша, і хоч не залишає поки що слідів, але така ж обачна, як і тоді, коли сніг буде продзьобаний торочками її лап. А тепер – повітря пронизане сумом, і той сум тонко блищить на поверхні польової річечки-крутійки, ним пахне димок з багаття, у якому пастухи печуть картоплю, тим сумом дзвенить торохка бадилина, за яку вчепилась, цідиться і не може процідитись нитка бабиного літа. А тепер тітка Солоха ламає калину. Зірвані кетяги складає в торбу. Сама вона – згорблена та немічна. Щоб стара була така – то ні; а всеньке життя прослабувала, нездужалося їй. Якого кетяга не дістає, то нагинає гілляку. А якої гілляки не нагне, то рогачиком її притягує. Ягоди сяють у сузір’ї, не опадають і мимоволі соком не бризкають. Вони терпкувато пахнуть, і гіркощами од них несе, і вже долоні натерлись калиною, і одяг, і коси просякли також. Поступово худі бабині щоки теж починають світитись, ніби калина покропила їх своїм соком.
