Грудень 1828 року видався морозним, холодним. Пасажири диліжанса, який уже наближався до столиці, тепліше куталися в одяг, нетерпляче постукували підборами черевиків. Тільки двоє юнаків, здавалося, не звертали на холод уваги. Вони з нетерпінням чекали прибуття на станцію, щоб швидше, уже завтра, кинутися у вир життя, здійснити свою заповітну мрію: послужити суспільству, народові, батьківщині. Це був М. Гоголь і його товариш по Ніжинській гімназії вищих наук Данилевський. Хлопцям навіть на думку не спадало, що таких, як вони, до Петербурга прибувало тисячі щодня. Юні мрійники швидко позбувалися у вели кому місті ілюзій і поповнювали штат чиновників. Тільки небагатьом, найталановитішим, найнаполегливішим, найпослідовнішим, вдавалося стати відомим письменником, художником або вченим.
Гоголь не загубився у столиці. Попрацювавши переписувачем паперів, він кидає службу і поринає у літературну діяльність. Незважаючи на те, що писав Гоголь російською мовою, зображував він здебільшого у своїх творах побут, вірування і звичаї саме українців. Задумавши „Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, майбутній класик двох літератур звертається по до до матері, просить, щоб вона прислала йому описи українських зви чаїв та національних костюмів, народні легенди та перекази, пісні та казки. Незабаром з'являється перша частина „Вечорів...”. Вона мала великий успіх. Мудрий і хитруватий хуторянин Рудий Панько розповідає веселі і водночас страшні історії. Героями його оповідей ставали сильні, безстрашні й веселі сільські па рубки і красиві й горді дівчата та їхні батьки, можливо, трішечки грубуваті й простакуваті, але добрі й щедрі. Персонажі живуть чесно, красиво, у їхньому світі добро бере верх над злом, любов — над ненавистю, красиве завжди переважує потворне. Оскільки ранній Гоголь творив у річиші романтизму, то у сюжетах його „Вечорів...” тісно переплітається реальне з фантастичним, поряд з людьми діють казкові містичні сили. Відьми та чорти намагаються впливати на вчинки людей, втручаються в їхні долі, але частіше людина виявляється сильнішою, і нечистій силі доводиться допомагати персонажам перебороти перешкоди на шляху до кохання і щастя. Взірцем для наслідування для багатьох українських письменників, наприклад П. Куліша, М. Костомарова, Є. Гребінки, М. Старицького, стала повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, у якій він відтворив широку картину національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Як зазначають дослідники творчості письменника, ця повість — пристрасний гімн батьківщині, це геніальна пісня про любов до рідного народу та ненависть до її ворогів. Головний герой твору втілює в собі кращі риси українського народу. Тарас — людина великої сили волі, захисник знедолених і пригноблених, він відзначається неабияким природним розумом і фізичною силою. Все життя персонажа пов'язане із Запорозькою Січчю, із товариством, його він повністю присвятив справі захисту вітчизни. Такими самими мріяв бачити й синів. Старший син Тараса, Остап, унаслідував кращі риси батька, його силу, міць, патріотизм. А от молодший, Андрій, вродився людиною романтично налаштованою, його душа більше тяжіла не до битв, а до тихих радощів кохання. Він був сміливий і відчайдушний, але його душа була відкрита й для інших почуттів. Ця особливість його характеру і стала причиною трагедії. Андрій покохав прекрасну полячку. І ця любов суперечила почуттю обов'язку. Юнак стає на шлях зради, та любов не зробила Андрія щасливим, через неї він втратив совість, товаришів, батьків, батьківщину. і врешті-решт за неї поплатився життям, прийнявши смерть від руки батька. Повість „Тарас Бульба” була улюбленим твором М. Гоголя. Цінним у ній є не тільки відображення волелюбності й патріотизму українських козаків-запорожців, а й показ сильних і слабких сторін національного характеру. Своєю творчістю геніальний митець прославив свій народ, його самобутню культуру, розкрив перед читачами духовно багатий його внутрішній світ, поривання до вільного й щасливого життя.
«народ шукає в геніях себе». ці слова в. симоненка досить точно сутність історичного покликання геніальної особистості: бути не лише духовним провідником і пророком, а й дзеркалом, яке найоб'єктивніше відображає «лице і характерну поставу свого народу». у цьому зв'язку т. шевченко своє призначення виконав сповна.його творчість — це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і водночас своєрідна візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. недаремно шевченків «кобзар» як найбільшу святиню й чи не єдину посвідку про особу брали з собою до невідомої далекої канади наприкінці xix ст. перші українські переселенці.найвизначальнішою рисою українців є їх особливий зв'язок із землею. землю як основу основ, як найбільшу цінність вони поетизували й обожнювали з особливим почуттям, а тому не дивно, що в народних піснях сам господь засіває ниву житом-пшеницею.т. шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально-політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю його роду й народу. у нього, як і в народній творчості, ісус за плугом ходить, а марія їсти носить. зображення найсвятіших у такій невластивій для них іпостасі обумовлюється тим, що поет, як і народ, розцінював хліборобську працю як святу, адже завдяки їй існує рід людський. у цьому зв'язку цікавий такий факт із життя т. шевченка. перебуваючи 1847 року в україні, він намалював у подарунок землеміру д. демичу дворічну ікону на металі, з одного боку якої був зображений ісус христос, що благословляє хліб.культ матері-землі-годувальниці сформував в українців і обожнення жінки-матері, бо жінка так само дає життя,плекає й підтримує його своєю любов'ю, ніжністю й турботою. саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. це засвідчує й лексичне значення слова «дружина» — вона друг, а не служниця своїм чоловікові та дітям. до речі, в українців слово «дружина» вживалося щодо обох із подружжя. жінка, дружина, мати була не тільки берегинею сімейного вогнища, а й визначальною мірою хранителем нації, її духовності. адже передусім від матері дитина переймала рідну мову, пісню, віру, звичаї і традиції роду, його святині. саме тому у т. шевченка маємо таке поклоніння, таке обожнення жінки-матері, що засвідчує висоту духовного аристократизму і поета зокрема, і народу в цілому. культ матері-землі, культ жінки-матері обумовив і запрограмував на віки особливості психологічного складу українців, зокрема їх лагідність, щирість, довірливість, а понад усе — пристрасність, емоційність. і те, що т. шевченка називали найперше поетом почуття, жодною мірою його не принижує. він так само й поет глибинної філософської мислі, але першоджерелом її було таки почуття, бо ж почуттєво-пристрасним був і його народ.
Гоголь не загубився у столиці. Попрацювавши переписувачем паперів, він кидає службу і поринає у літературну діяльність.
Незважаючи на те, що писав Гоголь російською мовою, зображував він здебільшого у своїх творах побут, вірування і звичаї саме українців. Задумавши „Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, майбутній класик двох літератур звертається по до до матері, просить, щоб вона прислала йому описи українських зви чаїв та національних костюмів, народні легенди та перекази, пісні та казки.
Незабаром з'являється перша частина „Вечорів...”. Вона мала великий успіх. Мудрий і хитруватий хуторянин Рудий Панько розповідає веселі і водночас страшні історії. Героями його оповідей ставали сильні, безстрашні й веселі сільські па рубки і красиві й горді дівчата та їхні батьки, можливо, трішечки грубуваті й простакуваті, але добрі й щедрі. Персонажі живуть чесно, красиво, у їхньому світі добро бере верх над злом, любов — над ненавистю, красиве завжди переважує потворне.
Оскільки ранній Гоголь творив у річиші романтизму, то у сюжетах його „Вечорів...” тісно переплітається реальне з фантастичним, поряд з людьми діють казкові містичні сили. Відьми та чорти намагаються впливати на вчинки людей, втручаються в їхні долі, але частіше людина виявляється сильнішою, і нечистій силі доводиться допомагати персонажам перебороти перешкоди на шляху до кохання і щастя.
Взірцем для наслідування для багатьох українських письменників, наприклад П. Куліша, М. Костомарова, Є. Гребінки, М. Старицького, стала повість М. Гоголя „Тарас Бульба”, у якій він відтворив широку картину національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Як зазначають дослідники творчості письменника, ця повість — пристрасний гімн батьківщині, це геніальна пісня про любов до рідного народу та ненависть до її ворогів.
Головний герой твору втілює в собі кращі риси українського народу. Тарас — людина великої сили волі, захисник знедолених і пригноблених, він відзначається неабияким природним розумом і фізичною силою. Все життя персонажа пов'язане із Запорозькою Січчю, із товариством, його він повністю присвятив справі захисту вітчизни. Такими самими мріяв бачити й синів. Старший син Тараса, Остап, унаслідував кращі риси батька, його силу, міць, патріотизм. А от молодший, Андрій, вродився людиною романтично налаштованою, його душа більше тяжіла не до битв, а до тихих радощів кохання. Він був сміливий і відчайдушний, але його душа була відкрита й для інших почуттів. Ця особливість його характеру і стала причиною трагедії. Андрій покохав прекрасну полячку. І ця любов суперечила почуттю обов'язку. Юнак стає на шлях зради, та любов не зробила Андрія щасливим, через неї він втратив совість, товаришів, батьків, батьківщину. і врешті-решт за неї поплатився життям, прийнявши смерть від руки батька.
Повість „Тарас Бульба” була улюбленим твором М. Гоголя. Цінним у ній є не тільки відображення волелюбності й патріотизму українських козаків-запорожців, а й показ сильних і слабких сторін національного характеру.
Своєю творчістю геніальний митець прославив свій народ, його самобутню культуру, розкрив перед читачами духовно багатий його внутрішній світ, поривання до вільного й щасливого життя.