Уточнювального члена НЕМАЄ в реченні (розділові знаки пропущено) *

На вулиці під самими ворітьми знявся над колодязем новий журавель.
Після музик увечері довго стояли Василь та Олександра під вербами й вели розмову.
У ясний день з високого берега можна побачити у відкритому морі чималий острів.
Сто сімдесят років тому в березні 1840 року побачив світ Шевченків "Кобзар".
Тут на узліссі розкіш була весняному вітрові й сонячному промінню.

2.

Вони, мабуть, були скрізь: і на подвір’ї, і на деревах, і на клумбах.

І земля, і вода, і повітря - все, здається, поснуло.

Темними, холодними ночами, дитино, я, навіть, не кричала, не плакала.

3.

Їхав козак за Дунай, сказав, Дівчино, прощай

бабусю, мовила тихенько і поклонилася

Учора в супермаркеті, почав розказувати Микита, я зустрів директора школи

4.

Сонце останній раз освітило землю та впало за гору.

А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить.

Уся природа розуміла, що, нарешті, прийшла зима

Докія з дитинства не знала батьківської  любові та турботи. Тільки й могла, що співати тужливих пісень, яких знала багато.

Була вона сумною та мовчазною дівчинкою. Минули роки, і вона виросла. Однак її життя не змінилося. П"яниця-батько її зневажав, а мачуха била. Подруг вона не мала.

Журба гнітила Докію, ця журба зробила лагідним вираз її обличчя. Її мучила думка, невже вона гірша за інших, що її так мучать? Вона не розуміла, що сама була винна, колись відіпхнувши від себе Христю, що підійшла до неї колись на вулиці.  Вона й не могла цього зрозуміти, бо сама зазнала багато кривди від людей від самого дитинства. Вона терпіла, бо нічим не могла собі зарадити, і тоді в її серці прокинулась журба, сум, що не давав їй спокою ні вдень ні вночі.

Проте її серце не було злим, воно вміло любити і розуміти чуже горе. Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата.