Твір на тему «Мовна свідомість мого покоління» можна скласти так: Кожна країна має єдину державну мову, яка проголошена Конституцією. У нашій країні державною є українська. Проте мовна свідомість мого покоління ще не повністю сприймає українську як державну мову. Це пояснюється тим, що на наших землях чимало часу панувала російська. Моє покоління ще не достатньо усвідомлює цінність того, що наша нація має власну мову. Дехто соромиться розмовляти українською, дехто просто не володіє нею на високому рівні і губиться під час розмови. Все це – велика проблема для усього українського народу. Адже поки живе наша мова, живемо і ми, як єдиний і неповторний народ. Кожен з нас повинен розвивати себе, читати книжки рідною мовою, вивчати її. І навіть у російськомовному регіоні не соромитись у крамниці чи в транспорті звертатись до людей українською. Адже розмовляти рідною мовою – це престижно. Це ознака культурної та освіченої людини. Тож давайте змінювати нашу мовну свідомість!
Про що шепоче маленький листочок , тремтячи на вітрі ? Він злякано озирається навколо : його могутній батько вже розлучився майже з усіма своїми синами. Всі брати - листя відлетіли у великій, ні, величезний навколишній світ , і можливо , ніколи вже не повернуться. Кожен з них йшов по- різному. Хтось непосидючих рвався слідом за гультіпакою - вітром , вічно веселим і трішечки дивним хлопцем. Батько намагався утримувати їх від поспішних рішень , іноді це йому навіть вдавалося ... але не надовго. Рано чи пізно вони зривалися з батьківського турботливою руки , і летіли , летіли , летіли ... Хтось був у складних відносинах з батьком. Був упевнений у своїй самостійності . Такі пішли раніше за інших. Інші ж не могли розібратися в собі. Адже вони любили свій дім! Але цей вітер ... І , зірвавшись , із захопленням і побоюванням дивилися на навколишній світ. І осідали . Адже тепер їх будинок буде далеко від батька , але все ж він у них буде . А деякі не хотіли нікуди летіти . Правда з часом їх залишалося все менше і менше , і ось один -єдиний листочок міцно обіймав татову жилаву руку. Він відчайдушно боявся цього хитрого вітру , що забрав занадто багато його братів . Як міг він , маленький і беззахисний , протистояти такій величезній силі ? Як він міг кинути свого старого батька на самоті? Зовсім одного в цій сірій пустки ? А вітер рвав і метав , він вже не шепотів на вухо про далекі красоти , що не вабив легким подначіваніем , від його зухвалого голоси навіть батько став тривожно закриватися руками. Але листочок не міг полетіти. Тільки не це. І тріпотів самотньо на осінньому вітрі , нашіптуючи батькові якісь синівської слова . Так і стоять вони - батько й син , як символ вічної вірності , удвох під сірими осінніми хмарами .
Кожна країна має єдину державну мову, яка проголошена Конституцією. У нашій країні державною є українська. Проте мовна свідомість мого покоління ще не повністю сприймає українську як державну мову. Це пояснюється тим, що на наших землях чимало часу панувала російська.
Моє покоління ще не достатньо усвідомлює цінність того, що наша нація має власну мову. Дехто соромиться розмовляти українською, дехто просто не володіє нею на високому рівні і губиться під час розмови. Все це – велика проблема для усього українського народу. Адже поки живе наша мова, живемо і ми, як єдиний і неповторний народ.
Кожен з нас повинен розвивати себе, читати книжки рідною мовою, вивчати її. І навіть у російськомовному регіоні не соромитись у крамниці чи в транспорті звертатись до людей українською. Адже розмовляти рідною мовою – це престижно. Це ознака культурної та освіченої людини. Тож давайте змінювати нашу мовну свідомість!
могутній батько вже розлучився майже з усіма своїми синами. Всі брати - листя відлетіли у великій, ні, величезний навколишній світ , і можливо , ніколи вже не повернуться.
Кожен з них йшов по- різному. Хтось непосидючих рвався слідом за гультіпакою - вітром , вічно веселим і трішечки дивним хлопцем. Батько намагався утримувати їх від поспішних рішень , іноді це йому навіть вдавалося ... але не надовго. Рано чи пізно вони зривалися з батьківського турботливою руки , і летіли , летіли , летіли ... Хтось був у складних відносинах з батьком. Був упевнений у своїй самостійності . Такі пішли раніше за інших.
Інші ж не могли розібратися в собі. Адже вони любили свій дім! Але цей вітер ... І , зірвавшись , із захопленням і побоюванням дивилися на навколишній світ. І осідали . Адже тепер їх будинок буде далеко від батька , але все ж він у них буде .
А деякі не хотіли нікуди летіти . Правда з часом їх залишалося все менше і менше , і ось один -єдиний листочок міцно обіймав татову жилаву руку. Він відчайдушно боявся цього хитрого вітру , що забрав занадто багато його братів . Як міг він , маленький і беззахисний , протистояти такій величезній силі ? Як він міг кинути свого старого батька на самоті? Зовсім одного в цій сірій пустки ?
А вітер рвав і метав , він вже не шепотів на вухо про далекі красоти , що не вабив легким подначіваніем , від його зухвалого голоси навіть батько став тривожно закриватися руками. Але листочок не міг полетіти. Тільки не це. І тріпотів самотньо на осінньому вітрі , нашіптуючи батькові якісь синівської слова .
Так і стоять вони - батько й син , як символ вічної вірності , удвох під сірими осінніми хмарами .