Я живу у великому місті, але в невеликому будинку (лише два поверхи), із садом у дворі. Правда, в нашому саду лише одна яблуня, два вишневих дерева, на трьох недавно з'явилися сливи й ще тільки набирає сил юний горіх. Зате просто перед вікнами піднімаються два величезні каштани. Батьки кажуть, що їм понад 90 років. Колись, до війни, їх було три. Але в один, середній з ряду, потрапив осколок снаряда, однак він утримався, не впав, хоча надломився. Його мої дід і бабуся довго називали інвалідом Вітчизняної війни. Він навіть цвісти ще намагався, але все-таки став засихати. І дуб довелося спиляти. А два продовжують жити й навесні своїми чудовими квітучими білими свічками прикрашають наш двір і навіть вулицю — таких більше ні в кого на вулиці немає. Коли я за кого-небудь перший раз у гості й пояснюю, як мене знайти, я обов'язково кажу: «У дворі ви побачите два величезних каштани». Це орієнтир більш точний, ніж навіть номер будинку.
Плоди цих дерев — їжачки, усередині яких ховаються блискучі коричневі кульки. І ці кульки дуже корисні як ліки. Сусіди збирають їх і готують собі цілющі настоянки від болів у суглобах. А діти з задоволенням використовують для різних виробів.
На жанровій картині М. Дерегус відобразив один із можливих епізодів життя юного Тараса Шевченка.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.
Плоди цих дерев — їжачки, усередині яких ховаються блискучі коричневі кульки. І ці кульки дуже корисні як ліки. Сусіди збирають їх і готують собі цілющі настоянки від болів у суглобах. А діти з задоволенням використовують для різних виробів.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.