Уявити ситуацію: ви берете участь в обговоренні дискусійного питання щодо ролі слова в житті людини. Скласти невелику доповідь, проілюструвавши її прислів'ями і приказками у формі безсполучникових складних речень.
Осенняя пора ! Как завораживает она своей красотой. Но наиболее завораживающим и красивым предстает перед нами осенний лес. Замечательно , будто в сказке ! Все вокруг сверкает под яркими лучиками ласкового солнышка. Уже не услышишь веселых песен звонкоголосых птиц. С деревьев медленно опадают последние листья , как окрашенные волшебной кистью в оранжевый цвет. Оно мечтательно кружит в медленном танце , пока тихо долетит до земли . Приятно идти дорожкой , когда под ногами мягко шуршит разноцветный ковер осени . А ветерок , шаловливо играя , разносит по всему лесу приятное благоухание спелых ягод. Важно качают маленькие елки и высокие сосны своими вечнозелеными верхушками , будто мирно беседуя между собой . Только свежее дыхание ветра иногда нарушает этот разговор . Но вот в густых ветках молниеносно мелькнула и мгновенно скрылась рыженькая белочка - веселая соседка всех деревьев и неустанная труженица . Где -где из-под опавших листьев выглядят маленькие боровички , лисички , подберезовики . А высоко в голубом небе беспрестанно плывут темно - синие облака , напоминая своими очертаниями различных сказочных персонажей . Рассекая небесную лазурь , медленно летят и печальную курлыкают журавли.
Душа нашого народу — рідна мова (за поезією В. Голобородька «Наша мова») Думаю, що проблема мови не залишає байдужими багатьох громадян нашої країни. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Але якщо ми претендуємо на роль цивілізованої держави, то мали б відчувати сором від того, у яких муках повертається рідне слово. Поезія Василя Голобородька змусила мене замислитися над тим, яку мову вважаємо рідною. Там більше підкреслює цю проблему надзвичайний лаконізм поезії. Дійсно, «оспівування великого в малому»! Поет, підкреслюючи красу та мелодійність мови, порівняв її з піснею. Не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з найме- лодійніших. Серед слов'янських мов наша мова — найбагатша на лексику. Вона пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви («Кожне слово нашої мови записане у Літописі», — пише В. Голобородько, у літописі історії!). Але, загартувавшись, мова дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова — це наша культура, ступінь нашої свідомості. Без сумніву, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою й культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Мова — душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі, а як певний орган культури, традицій. А борються за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити — лінь! Дуже прикро, що в цих лавах і представники нашої влади — депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує. Я стверджую, що відродиться наша мова в душі кожного з нас без примусу, за покликом серця й душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять колядники з вертепом. Намагаймося бути причетними до великого народу, до його культури. Тоді і відродиться національна гордість, наша самобутність, дізнається весь світ, «якими словами на самоті мовчимо»!
Замечательно , будто в сказке ! Все вокруг сверкает под яркими лучиками ласкового солнышка. Уже не услышишь веселых песен звонкоголосых птиц. С деревьев медленно опадают последние листья , как окрашенные волшебной кистью в оранжевый цвет. Оно мечтательно кружит в медленном танце , пока тихо долетит до земли . Приятно идти дорожкой , когда под ногами мягко шуршит разноцветный ковер осени . А ветерок , шаловливо играя , разносит по всему лесу приятное благоухание спелых ягод. Важно качают маленькие елки и высокие сосны своими вечнозелеными верхушками , будто мирно беседуя между собой . Только свежее дыхание ветра иногда нарушает этот разговор . Но вот в густых ветках молниеносно мелькнула и мгновенно скрылась рыженькая белочка - веселая соседка всех деревьев и неустанная труженица .
Где -где из-под опавших листьев выглядят маленькие боровички , лисички , подберезовики .
А высоко в голубом небе беспрестанно плывут темно - синие облака , напоминая своими очертаниями различных сказочных персонажей . Рассекая небесную лазурь , медленно летят и печальную курлыкают журавли.
(за поезією В. Голобородька «Наша мова»)
Думаю, що проблема мови не залишає байдужими багатьох громадян нашої країни. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Але якщо ми претендуємо на роль цивілізованої держави, то мали б відчувати сором від того, у яких муках повертається рідне слово.
Поезія Василя Голобородька змусила мене замислитися над тим, яку мову вважаємо рідною. Там більше підкреслює цю проблему надзвичайний лаконізм поезії. Дійсно, «оспівування великого в малому»! Поет, підкреслюючи красу та мелодійність мови, порівняв її з піснею. Не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з найме- лодійніших. Серед слов'янських мов наша мова — найбагатша на лексику. Вона пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви («Кожне слово нашої мови записане у Літописі», — пише В. Голобородько, у літописі історії!). Але, загартувавшись, мова дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова — це наша культура, ступінь нашої свідомості.
Без сумніву, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою й культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Мова — душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі, а як певний орган культури, традицій. А борються за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити — лінь! Дуже прикро, що в цих лавах і представники нашої влади — депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує.
Я стверджую, що відродиться наша мова в душі кожного з нас без примусу, за покликом серця й душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять колядники з вертепом. Намагаймося бути причетними до великого народу, до його культури. Тоді і відродиться національна гордість, наша самобутність, дізнається весь світ, «якими словами на самоті мовчимо»!