ІВ, БЕЗ СПАМА !
Прочитати та записати в зошит як переказ:
Василь Миколайович Навроцький мовби сполучив у собі всі ці спалахи творчості: малював забавки з дитинства, взявся за справжній живопис із великим запізненням, десь у тридцять п'ять років; до того ж зовсім випадково.
Після тяжкої операції вiн лежав горiлиць на канапі, читаючи німу білину стелі. Перед очима його, ніби в чарівному екрані, пропливали дивовижної краси i загадковості візерунки: то вони тішили ще недавнього будівельника витонченістю козацького бароко, то вигравали барвами поліської веселки, то вмить заворожували зiр силуетами рідних краєвидів. Навіть зникали приступи болю, коли розпалена уява переносила недужого в інший світ - ліній, кольорів і картин.
Василеві захотілося бодай на мить зупинити ці видіння, і він вхопився за олівець, щоб закарбувати їх на папері. Спершу виникла чернетка розпису в загальних рисах, потім її було втілено в «картон» зі склеєних аркушів, а згодом, коли відступила хвороба, скоїлося диво: стеля і стіни в кімнаті засвітилися, заяскравіли, загомоніли. Де і поділася порожнеча лікарняної палати в хаті: зненацька ожили понурi кутки; святкова оздоба заповнила одноманітний простір. Може, від цих оздоровчих перетворень і почалося нове життя Василя.
Перша спроба надихнула на пошуки себе. I Василь, мов зголоднiлий, кинувся малювати. Не гребував нічим: інтер'єром, краевидом із вікна, окремими предметами, кімнатними квітами.
Минали місяці, роки, доки натрапив на слiд народних фарб. Перепробував десятки й сотні рецептів. Вичавлював соки з плодів. Варив листя і кору. Вiдкривав фарбувальні властивості різних речовин. Але зупинився на давно засвоєних в селі рослинних барвниках.
Сполучивши їх із вапном. Василь, по суті, винайшов не тільки свою неповторну палітру, а й свiй своєрідний стиль письма. Колір мовби сам по собі промениться, висвічує такими золотисто-сріблястими тонами, що їх може створити сама тiльки природа.
У художника немає ні краєвидів, нi натюрмортiв, нi портретів. вони в нього якісь узагальнені, трохи вигадані, але життсво правдиві й достовірні. У них передані особисті почуття митця, стан його душі. Тому на виставках глядачі подовгу милуються його роботами: їм подобається в картинах митця оте «свое», виважене .
Ніхто не заперечить: це талант. Щирий. Самобутній. Яскравий (М.Полтавець)
Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір.
Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям.
Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню.
Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…
Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч.
Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.
Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.