Відновити текст: вставити необхідні за змістом підрядні частини, використовуючи довідку. Визначити тип підрядних частин, місце їх відповідно до головної. Виділити засоби зв’язку. Особливу гордість за свою націю Степан Бандера відчув ще підлітком, ... . Родинне гніздо Степан залишив десятирічним хлопчаком, ... . ..., він вступив до тамтешньої української гімназії. Тоді, власне, й закінчилося його безтурботне дитинство. Проте він дуже любив своє село й охоче навідувався сюди на канікули та свята гімназистом, а потім —студентом Львівської політехніки аж до 1933 року, ... . Завдяки Степановому завзяттю в Старому Угринові діяли молодіжні товариства «Січ», «Луг», «Пласт», аматорський хор та драматичний гурток .

Довідка: коли восени 1919 перебрався до Стрия, за 80 кілометрів від дому;

коли розвалилась Австро-Угорська імперія;

поки його родина не переїхала до села Воля Задеревецька; після того як хлопець успішно склав екзамени.

Разом: якщо слово без не не вживається: негайно, невинно;коли до слова можна добрати синонім:негайно, невинно;коли прислівник закінчується на -анн(о), -янн(о), -енн(о): несказанно, незбагненно, незрівнянно;у складі префікса недо-, який означає якість, що виявляється неповною мірою: недороблено, недосказано.Окремо: при наявності протиставлення: Роби не кревно, а певно.(Нар. творч.);коли у реченні присутнє заперечення: Говори не пишно, щоб на зле не вийшло.(Нар. творч.);з підсилювальними прислівниками та незмінними присудковими словами: не дуже, не зовсім, не можна;при словах, що пишуться через дефіс: не по-людськи, не по-українському.

Справа правопису — одна з дуже тяжких наших болячок. Здається, нема в цілому культурному світі народа, в якого справа з правописом була так погано влаштована, як у нас, в якого б істнувало зразу кілька правописів, і ні одного з них не додержувалось як слід у письменстві. Досить сказати, що в Галичині питання про правопис стояло, а почасти й досі стоїть, як справа політична; цілі партії воювали за правопис і ставили його гаслом своєї політики. У нас, на Вкраїні російській, до того ще не доходило, але, з другого боку — в цій справі у нас ще більше плутанини; кожний пише, як хоче; не проходить кількох років, щоб хтось не вигадав якихсь одмін у правопису. Один час уряд положив кінець тій плутанині, заборонивши вживати якогось иншого правопису, крім російського — „ярижного“. Волею-неволею довелось писати так, як наказували „зверху“, але тепер, коли стало вільно вживати якого згодно правопису в українському письменстві, знов виникло це питання на світ божий. Ще в кінці 50 років Куліш ясно і просто поставив справу, завівши у своїх виданнях т. зв. „кулішівку“, і наше письментсво її прийняло, згодом тільки додавши ще для більшої зручности маленькі одміни. Були проби (напр. Драгоманова) вживати иншого правопису, але тим пробам не пощастило. „Кулішівку“ прийняли і в Галичині, тільки небіжчик Желехівський, автор великого „українсько-німецького словаря“ зробів у ній деякі зміни, завівши чисту „фонетику“. З 1892 року цей правопис прийнято по всіх галицьких школах: вищих, низчих і середніх, у виданнях Наукового Тов. ім. Шевченка, а далі — „Просвіти“ та по всіх часописах. Коли повстала на Вкраїні російській наша преса, то прийнято було цю фонетику з малими одмінами. Таким правописом друкується „Рада“, „Рідний Край“. Але в кожній газеті, в кожному журналі були все ж таки невеликі ріжниці. А от в „Україні“, що почала виходити в 1907 році, знов бачимо де-яку ріжницю з тим правописом, яким, наприклад, друкується наша „Рада“.