Відокремленими означенням ускладнено речення:
А) Пригнувшись до самої землі, друзі ясніше побачили обриси двох доріг.
Б) Зло нічого не дає, крім зла.
В) Шукаймо в людях хороше, мов скарби, що давно забуті.
Г) Акації стояли саме в цвіту, заквітчані безліччю білих китиць.
Багато людей говорить, що її як такої не існує, бо хоча б одна із сторін через певний час закохується і це переростає в стосунки. Однак хотілося б вірити, що існують такі люди, які просто дружать і спілкуються на вільну тему, діляться секретами та переживаннями…
Однією із запорук справжньої дружби можна вважати підтримку в тяжких ситуаціях, які підносить нам життя, як випробування. «Справжній друг пізнається в нещасті» – так писав Езоп. Справжніх друзів не можна ображати, а особливо, якщо це друг протилежної статі, тому що повага – одна з головних причин міцної дружби. Про друзів не можна забувати. Ми їх самі обираємо, і якщо вони змінилися у кращий чи гірший бік, ми повинні завжди зрозуміти їх. Можливо, навіть порадити, як краще вчинити в тій чи іншій ситуації, або тягнутися за ними, якщо вони ідуть до вершини.
Часто можна почути, що дружби між хлопцем і дівчиною не буває. Але як бути з інтернетним спілкуванням, яке стало модним у наш час? Серед моїх знайомих є такі, які дружать через соціальну мережу і не бачилися ще жодного разу. Вони не можуть прожити жодного дня, щоб не поговорити та не обговорити щось. Тим не менше у кожного з них є своє особисте життя. Хтось може сказати, що це божевілля, інші вважатимуть, що так і повинно бути. Це все реалії XXI століття, коли ми можемо знайомитися у соціальних мережах, довго спілкуватися, за у гості, сумувати, переживати і «до нестями» дружити.
У кожному віці дружба між людьми протилежної статі має свою забарвленість. Шкільні роки – це пора безтурботного дитинства, веселих пригод та мрій. І звичайно, що не обходяться вони без дружби із дівчатами. Вона може бути нетривалою, з різними своїми помилками та особливостями, а буває і навпаки – до кінця шкільних років. Дружба міцна тоді, коли є взаєморозуміння, спільні погляди та інтереси, почуття гумору, тобто духовна спільність, яка інколи може перерости і в кохання…
Чи варто дорожити такою дружбою? На мою думку, така дружба потрібна, якщо вона справжня. Часто представниці жіночої статі бувають в житті набагато практичнішими і мудрішими, ніж хлопці.
Тарас Григорович почував себе погано з осені минулого року. 23 листопада, зустрівшись у М. М. Лазаревського з лікарем Барі, він особливо скаржився на біль у грудях. Лікар, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий просидів він майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи близьких знайомих. У цей час він продовжував займатися гравіруванням, писав копію із свого портрета, що був на виставці, й почав портрет однієї дами; останній сеанс відбувся наприкінці січня; він весело й спокійно працював з дванадцятої до четвертої години.
У суботу, 25 лютого, в день іменин покійного, перший відвідав хворого М. М. Лазаревський і застав його у страшних муках. За словами Тараса Григоровича, вночі у нього почався дуже сильний біль у грудях, що не давав йому лягти. Він сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши брату Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре». Після того приїхав Е. Я. Барі. Вислухавши груди, лікар сказав, що водянка перекинулась у легені. Муки страдника були невимовні; кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова, від П. Трунова тільки й міг вимовити хворий. Потім попросив відчинити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг. Здавалося, він задрімав, присутні спустилися в його майстерню. Близько третьої години Тараса Григоровича відвідали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб заснути. Відповідали, що лікар буде о третій годині, але через кілька хвилин він знову затужив, чи скоро приїде лікар. Порівняно йому було в цей час краще. Коли залишився у нього один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як би хотілося йому побувати на батьківщині і що навесні він поїде на Україну... Підбадьорюючи хворого, В. М. Лазаревський за його поїхати разом з ним у південні губернії. Тарас Григорович слухав із задоволенням, охоче погоджувався, зауважуючи, що рідне повітря відновить його здоров’я. «От якби додому, там би я, може, одужав». У цей час Е. Я. Барі знову відвідав хворого, знайшов його у задовільному стані й радив продовжувати прописані засоби. Хворого залишили, очевидно, заспокоєним.
О шостій годині приїхав один із друзів покійного з лікарем П. А. Круневичем. Хворий був знову у тяжкому стані. Він ледве відповідав на запитання лікаря і, здавалося, усвідомлював уже безнадійність свого становища. Близько дев’ятої години приїхали знову пп. Барі і Круневич. Вони ще раз вислухали груди хворого; вода й далі наповнювала легені. Щоб полегшити страждання, поставили другу мушку. Після цього хворий одержав другу вітальну депешу, з Полтави: «Батьку! Полтавці по-/379/здоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». Вислухавши її, хворий сказав що не забувають». Депеша, як видно, обрадувала його. Потім лікарі зійшли вниз. Друзям, що лишилися біля нього, Тарас Григорович сказав: «Чи не засну я — заберіть вогонь!» Але хвилин через п’ять він гукнув: «Хто там?» І коли на поклик його прийшли, то він просив повернути п. Барі і сказав йому: «В мене знову починається пароксизм, як би припинити його!» Приклали до рук гірчичники.
О пів на одинадцяту Тараса Григоровича відвідав М. М. Лазаревський з іншим приятелем; вони побачили, що хворий сидів на ліжку, без світла; йому було дуже тяжко. На зауваження М. М. Лазаревського, що, може, вони йому заважають, Тарас Григорович відповів: «І справді так; мені хочеться говорить, а говорить трудно». Його залишили самого.
Майже всю ніч провів він сидячи на ліжку, упершися в нього руками; біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався.
О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. «Прибери ж ти тепер тут, — сказав Тарас Григорович служникові, — а я зійду вниз».
Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не сталої.