В гостях у весни.
Ще ховаються по байраках сірі брилик залежного снігу, вночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осики на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах витикаються молодими стрілами трави. У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю в гості до самої весни. Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля.
Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як
струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живо
у цію вранішню годину. Сльозяться крихітні
передчуттям зеленої повені листя і трав. Він
посвiтлів, виграє новими кольорами, звуками.
при-ди-кум... чай-пить... чай-пить... Хто ж це
за випити чаю? Та це ж співочий дрiзд!
зовсім недавно повернувся з далекої Африки
і тепер спішить повідомити про це ніжними тре-
лями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони
також радіють, повернувшись до рідного лісу.
Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель,
дивиться на них з особливою заздрістю.
Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети
Цілий день бродив я весняним лісом. А під
вечір зяблик попередив мене: збирається дощ. На
гарну погоду він співає веселу пісеньку, а перед
дощем починає одноманітно ромити.
Що ж, пора йти додому.
​

Наш однокласник Сергій захворів. Ми вирішили його навідати, принести подарунки. Ми зібралися всі разом і пішли. Нас було не дуже багато, тому що не можна дуже сильно турбувати хворого. Ми підійшли до будинку номер 17, де мешкав Сергійко. У під'їзді стіни були пофарбовані зеленою фарбою, а поручні були старі та хиткі. Двері квартири були дерев'яні з дуже гарною, срібною ручкою. Коли ми зайшли, то відразу звернули увагу на довжелезний коридор. Праворуч від нас була вішалка та шафа. Мама Сергія скпзала, що хлопець спить. Ми почекали на кухні, а покищо нас пригостили чаєм. Кухня була гарна, велика. Стіни були ніжно- помаранчевого кольору, підлога коричнева, а стеля біла. Сервіз був дуже гарним, обмальованим. Його мама Сергія взяла з дуже старої на вигляд шафи, яка стояла у кутку. Скоро Сергійко прокинувся і ми пішли до нього. Його кімната була невелика, але затишна. В кутку, біля вікна стояв стіл зі стільцем. Праворуч було ліжко, а напроти ліжка- велика дерев'яна шафа. Ми погомоніли і пішли, бо хлопець був дуже стомоеним. Ми побажали його швидкого виздоровлення і розійшлись по домам.

Те, що ввічливість, послужливість, намагання зробити вам приємне як гостю є національною рисою японців,— широковідомо. Ввічливість — у натурі японця, його стиль поведінки, його б мислення. І все це закріплено історично. Розповідали, що займенник «я» у японській мові виражається багатьма словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Скажімо, самурай говоритиме «хесся», жінка ніколи не вживатиме «оре» — це чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу в уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитроплетивом слів, що й біс ногу зламає.Японська ввічливість невіддільна від субординації, а то й випливає з неї, Японці невибагливі до одягу, по ньому важко відрізнити главу фірми від робітника. Алє якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах, білих сорочках, однотонних краватках, по ставленню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий щабель на соціальній Драбині, а хто — нижчий. Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. Підкреслено шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків. Кілька разів, стикаючись біля дверей з Катею-сан, я намагався пропустити її вперед, і щоразу вона відступала, за спочатку пройти мене.— У нас так заведено: жінка пропускає чоловіка.Підмічено: ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує кланятись і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших. Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати вклоняється батькові, молодший брат — старшому, сестра — всім братам незалежно від віку.Усе це має глибокі соціальні корені. Бо довічно цю субординацію, що стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував матеріальний ценз. Витоки. слід шукати ще у феодальних часах, коли землероб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряд. З чого їсти, яким папером затягувати вікна, яким гребінцем зашпилювати жінці коси — все регламентувалося властями.Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найнижчі поклони адресуються тому, хто стоїть найвище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути ґречним і ввічливим — від низьких поклонів поперек не зламається.Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси — коректність, шанобливість, обтічність у міжособистих взаєминах. Звідси — уникання прямих запитань, що могли б поставити співрозмовника у незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. З цього приводу оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Чинити можна трояко — правильно, неправильно і по-японські».І все ж таки ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса: культура спілкування, повага до старших, уникання категоричних суджень — все це можна запозичити.Ввічливість — не тільки щоденний етикет. Це б існування, що поширюється на всі сфери життя. Певно, звідси бере початок таке гарне і зрозуміле для нас свято, як вшанування старших. У цей день — а він у Японії’ вихідний у всенаціональному масштабі — людям літнім висловлюють свою вдячність, повагу і шанобу, готують подарунки…