Він дав прихисток у слові цілій нації
Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо. Та це лише ілюзія. Шевченко — невичерпний і незбагненний. 9 березня, як завжди, Президент України урочисто вручив Шевченківську премію лауреатам 2017 року. Здавалося б, звична церемонія. Але виступ одного з нагороджених, поета і видавця Івана Малковича, став надзвичайно емоційним і щирим одкровенням
істинного українця, якому по-справжньому болить Україна. У виступі прозвучало палке бажання довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря.
Як не прикро це усвідомлювати, але й сьогодні саме такий образ Шевченка переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. Наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» — особливо в часи бездержавності — і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу.
Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації, бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса. Годі вже сльозливо розповідати про кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а пора змінити парадигму і вести натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх, створив сам себе. Виявляється, що те його внутрішнє світіння, то далеко не абажурне сяйво, то — вогонь правди. І Шевченко переливає свою правду в поезію, даючи нам вічну, непроминальну енергію українського духу.
Отож і наш з вами святий обов’язок свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава майже не дбає про українську мову, що все починається й закінчується велемовними, пустопорожніми фразами. Що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих аборигенів. Що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повергаємо голови на почуте українське слово.
Адже сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідомість. І з цим словом ми неодмінно повернемося до самих себе і нарешті повнокровно з’явимося на культурній карті світу.
Рідну Батьківщину в усі віки порівнювали з матір'ю, бо нема нічого
найдорожчого у людини, як мати й рідна земля. Окрема людина невіддільна від
народу, а народ невіддільний від Батьківщини: у цьому сила народу й міць його,
невмирущість і безсмертя. Черпаючи із скарбниць усної народної творчості, що сягає
у прадавні часи пересвідчуємось якою вірністю й незрадливістю шанували наші
предки рідну землю, захищаючи її від ворогів на ратному полі. З древньоруських
літописів, легенд та переказів, з героїчних дум та пісень постає перед нами та любов,
гартована у битвах із степовими ордами половців і печенігів, турків, татар, ляхів. Мабуть
немає такої пісні чи думи, де б народ не оспівав своєї рідної землі.