Вірш Галини Островської

Прочитати вірш. Виписати три словосполучення, поставити питання, визначити головне й залежне слово.

Подаруй мені, мамо, хустину

Із чевоним,як мак, бережком.

Запишаються в ній.як дитина.

як калина під білим сніжком.

Та хустина мені нагадає.

як і ти молодою була.

І від років вона не линяє,

Тільки юність твою узяла

Ніщо мені так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. — 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?

— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, — марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед в.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

— Отож, кажуть, бог є, — загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…

— Це ж чого воно таке?

— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті… — Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?

Ніщо мені так не пахне, як наш степ, — каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.

І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.

Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.

У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.

А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.

— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка. — 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?

— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.

Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.

— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.

Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.

Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє, — марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед в.

Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.

І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав’я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.

Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.

— Отож, кажуть, бог є, — загомонів батько. — А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?

Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.

— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом…

— Це ж чого воно таке?

— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті… — Старий враз насупився, похмарнів. — А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?