Видновить словотворчих ланцюг слова по-братьски
​

Коли мені в школі задали написати твір про мою улюблену пору пору, я вагався недовго. Так, мені подобається золота осінь, білосніжна зима. Я також люблю весну, коли навколо буяє зелень та квітують дерева. Але моя найулюбленіша пора року – це літо!

Особливо я люблю прихід літа. Це пора, коли спека та задуха ще не владарюють над містами та селами. Навкруги багато квітів. Ще навіть білі «свічки» на каштанах світяться. Вечорами тепло, але повіває свіжий вітерець. Не сидиться вдома, хочеться гуляти, веселитися. І люди навколо відчувають щось подібне: у всіх святковий, піднесений настрій.

Під час літніх канікул можна досхочу порадіти життю: мандрувати, купатися на пляжі, грати в футбол, баскетбол або бадмінтон, кататися на велосипеді. Є час читати всі книжки, які заманеться, а не тільки за шкільною програмою. Є час вільно посидіти за комп’ютером, але цим не варто захоплюватися. Адже надворі стоїть прекрасна пора року, не можна втрачати ані хвилини!

Звичайно, влітку часто буває спекотно та незатишно, особливо в великому запиленому місті. Але мені аж ніяк не хочеться проміняти це надмірне тепло на зимні холоди та теплі валянки! Літня спека тільки нагадує про те, що потрібно облагороджувати місто, висадити дерева для затінку.

Літо подобається мені не тільки тому, що влітку я зазвичай відпочиваю на канікулах. В цю пору року родюча природа така щедра на свої дари: овочі, фрукти, ягоди. Першою достигне черешня. Потім доспіє темна солодка вишня, а далі… Сонячні абрикоски, червонобокі яблучка, виноград, сливи… Справді, я люблю літо за те, що з-поміж інших пір року воно найщедріше до людини.

Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.

Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.

Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.

І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.

Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.

Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:

Та де б не ходив я в далекій дорозі,

В чужім чи у ріднім краю,

Я згадую вогник у тихій тривозі

І рідну хатину свою.

Бо дивляться в далеч засмучені очі,

Хоч тінь там моя промайне.

Бо світиться вогник у темнії ночі,

Мов кличе додому мене!

Объяснение: