Виконайте завдання до тексту. 1. Зіставте виділені речення. Які з них односкладні, а які – двоскладні? Обґрунтуй-
те свою думку. Які ще односкладні речення є в тексті? Визначте вид односкладних
речень.
2. Випишіть два простих двоскладних речення (на вибір). Виконайте письмово їх
синтаксичний розбір.
3. Випишіть з тексту два складних речення. Виконайте письмово їх синтаксичний
розбір.
4. Визначте частини мови слів у реченнях першого абзацу.
Текст:Він ходить з кутка в куток невеликої кімнати - класу академії. Це — екзамен. За дві години, не виходячи з кімнати (тебе просто замкнено), повинен написати музичний твір найскладнішого жанру: церковні чотириголосні антифони*.

Максим підходить до прочиненого вікна. З майдану до найближчих дворищ долітає аромат розквітлих персиків. Середина травня…

…А там, удома, на Вкраїні, зараз цвітуть вишні, сливи; яблуні - мов наречені в ніжно-фіалковій фаті; у білому шумовинні груші; бджоли гудуть… Батько ходить між деревами, кропить їх водичкою, розведеною медом, щоб пахли дерева, щоб принаджувалися бджоли. А мати садить бурячки й квасолю. Розгинає спину й мимохіть поглядає на шлях: чи не син, бува, ото їде? Ой не син, мамо…

Війнуло в кімнату мелодією. Ледь устигає юнак записувати на папері. Відтак ударив по клавішах - і загриміли, забриніли стіни академії. Завмерло все навколо.

Коли через півгодини Максим заграв свої антифони, члени журі були приголомшені. Усі мовчали в заціпенінні. Йому не довелося чекати півдня оцінки. Ось підвівся сивочолий голова комісії - патріарх академії Антоніо Маццоні. За ним - члени журі, ще 30 поважних композиторів та музикознавців. «Сеньйоре Березовський, - вимовив голова, - одностайним рішенням журі вам надається звання академіка. Вітаю вас, великого композитора нашого часу».

Було це 15 травня 1775 року

Була чудова весняна пора, коли птахи вже давно повернулися з вирію, а квіти почали цвісти. В гаю між деревами літав веселий вітер і просив гай з ним порозмовляти. Птахи розповідали йому, яку велику подорож вони здійснили цього року, а старі дерева нарікали на своє важке життя. Вітер відповідав їм веселим дзвінким сміхом і казав, що за своє життя стільки всього побачив, що й все не розкажеш. Він говорив з гаєм ще довго, але ми всього знати не можемо. Тому, що людський зір та слух не взмозі передати усе те прекрасне, про що говорять гай з вітром.
П.С. Писала сама, тому, якщо є помилки, постарайся їх знайти. Або ж якщо твір тобі не подабається, перероби на свій манер.

Пригода на острові

Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи то­вариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.

Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.

Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернув­шись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він ле­жав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкину­ті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приста­вали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.

- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.

І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чоти­ри лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?

Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, ма­буть, і підкинули пса.

Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть обліз­ла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.

Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сороч­кою.

Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпав­ся від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.

Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпе­реживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.

Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявля­ли, як восени підемо з ним на полювання.

Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зо­всім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впі­знав. Із нього вийшла дівчина.

-        Альбатрос! - озвалася вона.

Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назу­стріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.

-        Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста­
лося?

Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допо­могли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.

—      То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав
дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до
побачення.

Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен від­далився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.

—      Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської
жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! -
сумно сказав товариш.