Я підтримую думку, що кохання непідвладне часу. Це почуття, яке ушляхетнює людину, робить її доброю, лагідною, життєрадісною. Мабуть, на світі немає людини, яка була б байдужою до цієї теми. Як на мене, то саме кохання є рушієм життя, бо всі безумства й усі благородні пориви людина звершує в пориві кохання. Напевно, немає письменників, які не оспівували б кохання. Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його балади «Тополя», «Катерина», прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії й Остапа із творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»), Франкове «Зів’яле листя»; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Сосюри; «Є в коханні і будні, і свята» В. Си-моненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори й чимало інших так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, колись взаємним, а колись і нерозділеним. А чи здатне наше покоління на високе почуття? Багато хто сумнівається, що сьогодні таке почуття існує, бо довкола себе бачить брутальність і корисливість. Високе почуття стало немодним. Проте я впевнена, що кожна моя ровесниця мріє саме про таке почуття, бо ж кожен хоче уваги, тепла, ніжності. Я вірю, що воно існує, бо непідвладне часу, просто не кожен може усвідомити значимість величного в житті. А цим величним неодмінно є кохання.
Напевно, немає письменників, які не оспівували б кохання. Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його балади «Тополя», «Катерина», прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії й Остапа із творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»), Франкове «Зів’яле листя»; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Сосюри; «Є в коханні і будні, і свята» В. Си-моненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори й чимало інших так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, колись взаємним, а колись і нерозділеним.
А чи здатне наше покоління на високе почуття? Багато хто сумнівається, що сьогодні таке почуття існує, бо довкола себе бачить брутальність і корисливість. Високе почуття стало немодним.
Проте я впевнена, що кожна моя ровесниця мріє саме про таке почуття, бо ж кожен хоче уваги, тепла, ніжності. Я вірю, що воно існує, бо непідвладне часу, просто не кожен може усвідомити значимість величного в житті. А цим величним неодмінно є кохання.