Виписати з поданих слів тільки ті, що пишуться з апострофом
Здоров..я, тьм..яний, пір..ясті, під..яремний, моркв..яний, черв..як, Мар..яна, Зор..яна, в..юнитись, рутв..яний, р..ядно, транс..європейський, Стеф..юк, кав..ярня, сп..янілий , різдв..яний.
Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?
1994 року я йшла "перший раз у перший клас". І, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. Не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене "нещасливою дитиною". А я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з математики найчистішою українською мовою. І зовсім від цього не страждала. Не страждаю і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де викладають українською. З мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. Ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рідна... Вони обидві мені однаково дорогі. І тією і іншою я відмінно володію. І та і інша мені подобається. Так яка ж для мене рідніша, ближча? Треба розібратися. Отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. Ні, мабуть, без російської я не можу жити. Тоді, напевно, російська і є рідною? Але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. Я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. Та й навіщо? Відмовитися від російської тільки через те, що Україна тепер незалежна? Або відмовитися від української через те, що хтось вважає її "непрестижною", чи що? Українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. Але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.
ответ:Зараз, наприкінці двадцятого сторіччя, ми вже, здається, знаємо роль людині у світі. Саме вона, знищивши природу, створила навколо себе «оточуюче середовище», саме вона поставила планету на край безодні своїми атомними безумствами; вона немовби загрожує усьому живому. І все ж, ми теж частина цієї природи.
Ми тримаємо і любимо домашніх тварин, ми готові віддати останні гроші, для того щоб нашим улюбленцям було зручно і смачно; ми розводимо квіти і саджаємо дерева; ми прикладаємо титанічні зусилля для того, щоб вижили види, що знаходяться
на грані зникнення…
Людина і природа… Ці два поняття взаємопов’язані зараз, як ніколи. Людина не може жити без природи, без голосів птахів і весінньої повені, без яскравого теплого сонця і сумного осіннього падолисту… Навіть без таких найпростіших речей ми не можемо прожити, як хліб і вода. А це теж дає нам природа.
Та вона теж залежить від нас. Сьогодні вже природа не може бути сама по собі. І люди вивчають дельфінів, люди, в основному, виправляють власні огріхи: розводять рідкісні види риб і тварин, допомагають вижити слабким, відвертають подекуди смертельну загрозу від тварин.
Зараз
людина стала напрочуд могутньою і безпорадною. Могутньою, бо одним натиском «червоної» кнопки ми можемо знищити свою планету, бо посилаємо у далекий космос свою розвідку — космічні апарати, бо вирощуємо у пробірці малят. Безпорадні ж ми, бо не маємо сили протистояти власній всемогутності.
Ми не можемо навіть передбачити землетрус чи виверження вулканів; сильний вітер, дощ або сніг примушують ховатися нас у власні оселі; протистояти стихіям ми не можемо.
Хоч, як на мене, усе це — не головне. А що важливо? Важливо зрозуміти одне одного, навчитися читати велику книгу природи і співпрацювати з нею. Важливо поважати свою матір-Землю і не припустити цілковитого знищення усього живого на ній. Бо коли це станеться, ми, люди, теж зникнемо, і наше основне завдання зараз — не припуститися цього.
Объяснение: