Випишіть з тексту прості ускладнені речення. Визначте їх вид за будовою. Якими членами речення вони ускладнюються? Туристів на вулицях Києва легко впізнати. Пасок фотоапарата, перекинутий через плече або шию, ледачкуватий вигляд і блиск подиву в очах. Вони неодмінно фотографуються на тлі футуристичного архітектурного ансамблю на Майдані, фонтанів на Хрещатику. Звісно, бiльшiсть київських туристів -це нашi ж співгромадяни (вони присвятили свій вихідний не відпочинку десь на природі, а подорожі до столиці). Серед наших туристів спочатку важко вирізнити інших мандрівників. Вони прибули сюди за тисячу (якщо не більше) кілометрів. Власне, ви навряд чи впізнаєте чужих одразу: вам треба буде почути їхню мову. Наші сусіди з півночі, сходу, півдня їздять сюди відпочивати «за кордон», як ми до Праги, Відня чи Варшави. Туристи обмінюються в інтернет-виданнях своїми враженнями вiд мандрівок Києвом - i позитивними, й негативними. Та є в них цікава тенденція. Мандрівники, наприклад, лають за щось Київ, але при цьому порівнюють його не з Москвою, Пітером, Кишиневом, Мiнськом, а з Прагою, Берліном і Парижем. Ось так. Київ має рiвнятися на європейські міста (3 журналу).​

Часом ми недооцінюємо значення фотографій, що зберігаються в нашому будинку, забуваючи, що вони - пам'ять про минуле, розповідь про день сьогоднішній. адже фотографії фіксують різноманітні події, особи, пейзажі, тобто по-своєму пишуть літопис нашої епохи, створюють сімейну хроніку.                     раніше сімейна фотографія була ритуалом, що об'єднувала родичів, була приводом зустрітися з тими членами сім'ї, з якими в повсякденному житті майже втрачено зв'язок. процес знімання перетворювався на свято.                     якщо дитина росте в будинку, де розвішені знімки бабусь і дідусів, в будинку, де перегляд сімейного альбому - добра традиція, він з самого раннього віку відчуває себе частиною чогось більшого, ніж він сам. отже, дитина повинна знати, ким були його предки, звідки відбулася його прізвище, розуміти, що його життя - не чистий аркуш, але нова сторінка в товстій літописній книзі цілого роду.                       як би нам не були дорогі сімейні альбоми, потрібно визнати: сьогодні технічний прогрес максимально знецінив фотографію. здавалося б, навіщо потрібні сімейні фотографії, якщо найвдаліші кадри можна викладати в віртуальні альбоми в соцмережах. дуже зручно, бо мобільний телефон завжди поруч. деякі люди не випускають телефон з рук, сприймають усе навколо виключно крізь об’єктив фотокамери. вони вже не приховують, що ритуал не має особливого сенсу, однак вони вже звикли щодня його виконувати.                       багато людей, щоб зробити селфі, до бездумних вчинків: підіймаються вагони потягів, на дахи висотних будинків. але, на жаль, загалом такі вчинки закінчуються трагічно. я вважаю, гра в селфі може перетворитися на гру між життям і смертю, в якій поєднується страх і задоволення.                         на мій погляд, селфі все ж таки не зможуть замінити родинні фотографії. родинне фото – це історія минулих поколінь, один з найефективніших інструментів підтримки та зміцнення сім'ї.

на початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадця­ти. на ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й бі­ла хустинка, як терен-цвіт. і ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

дівчинка несла книжки й зошити. вона поверталася додому зі школи, йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору. і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. про­зорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекину­то кладку з сухої деревини.

дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

руки дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї виби­лась хмарка лляного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне  вітрець, так воно й розлетиться навколо. і тепер дівчинка ста­ла дивно схожою на кульбабу. в школі подружки так і клика­ли її завжди: улянка-кульбабка.