Визначити,до яких розрядів належать сполучники (Єднальні, розділові чи протиставні), якими з’єднано частини речень.

1.Відшуміло вже літо, і осінь прийшла (Г. Хорташко).

2. Або гори Карпати сповиті в синяві мряки, або непроглядні густі праліси синіють здалека (О. Кобилянська).

3.Сузір’я бігли за Чумацьким Возом, а ми пливли в чудацькому човні (В.Стус).

4.В полі коли-не-коли сюркне цвіркун або здалека донесеться крик перепела (Панас Мирний).

5.Дороги розмиті, і чується крик журавлиний (Л. Костенко).

6.Росинка заблукає в павутинці, й сивішатиме небо що не день, а літо з осінню, лишившись наодинці, довірливу розмову поведе (С. Тихолоз).

Ім’я видатного українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка — відоме далеко за межами України. Він. як дійсний патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді, коли був далеко від неї. Думки Кобзатзя летіли до рідної неньки, намагаючись     хоч  чимось  їй до й, скривдженій та знедоленій. Немає волі на Україні, забулася козацька слава — ось шо бентежить Таоаса Шевченка. І шле він на рідну землю свої думи, свої «квіти»: В України ідіть, діти. В нашу Україну, Попідтинню сиротами. А я — тут загину. («Думи мої, думи…») Тужить Кобзар за своєю ненькою, бо Батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути. Але не все спокійно на Україні, «у тім раї»: Латану свитину з каліки знімають,З шкурою знімають, бо нічим обутьКняжат недорослих: а он розпинаютьВдову за подушне, а сина кують…(«Сон» )Як тяжко і гірко пе бачити справжньому синовіУкраїни! Плаче він від того, шо забуває українськийнарод й історію свою, і культуру, і мову; замістьцього хоче стати подібним ло «московів»:Україно! Україно!Оце твої дітиМосковською блекотоюВ німецьких теплицяхЗаглушені!.. Плач, Україно!Бездітна вдовице!(«Сон»)Закликає Тарас Шевченко стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки. Перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї Батьківщини, завжди лине він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз доводиться, позбавленій волі. Ми ніби чуємо і стогін України під ярмом — панським та московським, — і стогін самого Кобзаря: Подивіться на рай тихий,На свою Країну.Полюбіте щирим серцемВелику руїну.Розкуйтеся, братайтеся!(«І мертвим, і живим…» ) Адже Україна — єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі річки. Все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати життя. Кожна країна має свої здобутки, свої ідеали. Люди усіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже Україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво, перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. Тому й радить Великий Кобзар: Учітесь, читайте,І чужому научайтесь.Й свого не цурайтесь,Бо хто матір забуває…Того Бог карає.І немає зломуНа всій землі безконечнійВеселого дому.(«І мертвим, і живим…») За такою Україною, вільною, незалежною, тужить Тарас Шевченко, де усі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве «кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе: Обніміться ж, брати мої,Молю вас, благаю!(«І мертвим, і живим…» )

Чи є почуття більш світле й ніжне, ніж любов до матері? Чи є в людини друг, вірніший та відданіший за рідну матір? Мама завжди, з самого дитинства, поруч, добра, ласкава, привітна. Це вона годує й пестить немовля, піклується про нього ще до його народження, потім вчить дитину розмовляти, читати, писати. Це вона більше за всіх хвилюється, коли дитина йде до школи — чи все буде добре, чи даватимуться науки, чи не ображатимуть однокласники? Це вона допомагає і словом, і ділом — і у шкільні роки, і згодом, своїй уже дорослій дитині. їй можна про все розповісти, вона зрозуміє й дасть добру пораду. Будь-якою радістю, досягненням своїм прагнеш поділитися з матусею. А у хвилини горя та болю ти знову, як і колись, біжиш до неї, щоб вона ла, поцілувала та приголубила. І тоді здаються незначними всі негаразди — мама поруч, тож усе буде якнайкраще. І коли бачиш мамині сльози, які проливаються, може, й не з твоєї вини, хочеться пригорнути її, обійняти і заспокоїти, зробити так, щоб вона ніколи більше не журилася. Адже мама — єдина в світі. Нема нікого, дорожчого за рідну матір. І хочеться показувати мамі свою любов, свою вдячність знов і знов.