Визначте відмінок іменників із прийменниками.

Мотря махнула на себе хусточкою, сіла на призьбі й задумалася. Ілько,
пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер
іще якось виразніше виявлялася на сірому тлі стіни, — на ту красу, що
не б'є у вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї
вдивишся, можна впитися й очима, і серцем, всею істотою. То була
краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі
з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних,
як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щік, як повна
рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без
лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний,
з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались
на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі,
надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких здавалося,
дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло, — то була й
уся краса сієї дівчини (В. Винниченко).
!​

Як краса врятувала берізку Одного разу посадили великий новий ліс: дуби, липи, берест. Росли саджан­ці повільно, а бур'яни між ними - швидко. Не давали вони маленьким деревцям вирости, піднятися. Не знали люди, як бур'янів позбутися. От і старший лісник порадив посадити поміж дерев берізки. Вони, мовляв, ростуть швидко і знищать бур'яни, бо залишать їх без сонця. Так і зробили. Через кілька років підросли берізки, знищили геть усі бур'яни, але й іншим деревам не давали росту, заступали їм сонце. Вирішили зрубати берізки. Був ясний, сонячний вересневий день. Послали бригаду лісорубів. Берізки з білими стовбурами, золотистими листочками на тлі яскраво-синього неба були такими гарними! Зупинились лісоруби, завмерли від краси. Не піднялась рука з сокирою вчинити розправу над деревами. Розміркували, що можна інші деревця пересадити на окремі ділянки. І досі росте білокорий березовий гай, даруючи людям насолоду. Гарна береза, та все ж наймальовничіша вона восени, коли кожен її листочок виблискує, наче виграє на сонці. Недаремно ж кажуть "золота береза".

Нещодавно я прочитала книгу німецького письменника Отфріда Пройслера " Крабат". Ця книга мене неймовірно вразила. В ній розповідається про хлопчика Крабата, який потрапив на чарівний млин. Там живуть і працюють 11 таких самих як і він мірошниченків. Вони мелють зерно цілий рік, але на Різдво всі стають сумними і замкненими в собі. Крабат спочатку не розуміє, чому? Але потім він дізнається, що майстер має угоду з Смерттю і кожного року має вбивати одного учня заради свого безсмерття. Крабат втрачає свого друга Тонду і на наступний рік хтось ще має померти. Він дізнається, що це можна зупинити. В ніч на 1 січня його дівчина прийшла до млина і обрала його, перекинувшогося на ворона серед таких самих воронів. Так майстер помер, а Крабат і його друзі змогли піти з млина. Мені подобається цей твір, бо Крабат став для мене прикладом мужності і хоробрості. Я знаю, що у цього письменника є ще багато творів і я з нетерпінням чекаю шансу прочитати їх.