Листопадне дерево середніх розмірів, 9-28 м заввишки і діаметром стовбура до 1,6 м. Хоча клен червоний досить легко ідентифікується, він володіє досить широкими морфологічними характеристиками, більш ніж будь-який інший клен Північної Америки. Найпростіший б розпізнавання даного виду - це форма листя.
Як і в інших представників даного роду, листя клена червоного розташовані супротивно і в зимовий час опадають. Листки прості, 5-10 см завдовжки, дланевидного з трьома-п'ятьма однакової ширини зубчастими лопатями неправильної форми (для порівняння, в близького йому виду клена сріблястого (Acer saccharinum) зубців як правило 5 і вони набагато глибше порізані). Верхня частина аркуша світло-жовта, нижня бліда. Черешки зазвичай червоні, так само як і нирки. Восени листя стає яскраво-червоними.
Кора гладка, варіює від сіро-коричневого до білого кольору, з віком темніє і покривається тріщинами. Гілочки схожі з гілочками клена сріблястого - червоні, з V-подібними листовими рубцями, тільки у клена сріблястого на зламі вони неприємно пахнуть. На багатьох гілочках є карликові пагони.
Нирки тупі, неопушені, від червоного до сірувато-коричневого кольору, в зимовий час добре видно на відстані.
Жіночі квітки
Квітки різностатеві (хоча чоловічі і жіночі квітки розташовані на одному дереві). Жіночі насіннєві квітки яскраво-червоні, кожен з п'ятьма пелюстками і п'ятьма чашолистки, зібраними в кисть. Чоловічі квітки являють собою лише жовті тичинки, що виступають з карликових гілочок на гілці. У молодих дерев можуть бути присутніми квітки тільки однієї статі. Цвітіння починається ранньою весною, до появи листя.
Плід представляє собою крилатку, колірна гамма якої варіює між червоним, жовтим і коричневим кольорами. Крилатки 15-25 мм завдовжки, з'являються парами під кутом в 50-60 градусів.
У старенького батька, якого звали Орел, був син-одинак і звали його Орликом. Виріс уже Орлик, у пір’я вбрався, й прийшов вже час на переходити власний хліб . От батько йому і каже: — Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати. — Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє? Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам. Раптом до Орлика підповз степовий Вовк. — Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки. — Ти хто такий, і що від тебе так тхне? — Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці. — А чому такий смердючий? — скривилося Орля. — Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила! — Як це? — роззявив дзьоба Орел. — Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати. — Цікаво... А батько мені такого не казав. — Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом. — Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків. — Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля. Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну. Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк. — А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами. Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати. Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі. Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.
Листопадне дерево середніх розмірів, 9-28 м заввишки і діаметром стовбура до 1,6 м. Хоча клен червоний досить легко ідентифікується, він володіє досить широкими морфологічними характеристиками, більш ніж будь-який інший клен Північної Америки. Найпростіший б розпізнавання даного виду - це форма листя.
Як і в інших представників даного роду, листя клена червоного розташовані супротивно і в зимовий час опадають. Листки прості, 5-10 см завдовжки, дланевидного з трьома-п'ятьма однакової ширини зубчастими лопатями неправильної форми (для порівняння, в близького йому виду клена сріблястого (Acer saccharinum) зубців як правило 5 і вони набагато глибше порізані). Верхня частина аркуша світло-жовта, нижня бліда. Черешки зазвичай червоні, так само як і нирки. Восени листя стає яскраво-червоними.
Кора гладка, варіює від сіро-коричневого до білого кольору, з віком темніє і покривається тріщинами. Гілочки схожі з гілочками клена сріблястого - червоні, з V-подібними листовими рубцями, тільки у клена сріблястого на зламі вони неприємно пахнуть. На багатьох гілочках є карликові пагони.
Нирки тупі, неопушені, від червоного до сірувато-коричневого кольору, в зимовий час добре видно на відстані.
Жіночі квітки
Квітки різностатеві (хоча чоловічі і жіночі квітки розташовані на одному дереві). Жіночі насіннєві квітки яскраво-червоні, кожен з п'ятьма пелюстками і п'ятьма чашолистки, зібраними в кисть. Чоловічі квітки являють собою лише жовті тичинки, що виступають з карликових гілочок на гілці. У молодих дерев можуть бути присутніми квітки тільки однієї статі. Цвітіння починається ранньою весною, до появи листя.
Плід представляє собою крилатку, колірна гамма якої варіює між червоним, жовтим і коричневим кольорами. Крилатки 15-25 мм завдовжки, з'являються парами під кутом в 50-60 градусів.
От батько йому і каже:
— Сину,летимо в поле за їжею.Я навчу тебе самостійності.Ти повинен уміти сам себе годувати.
— Не голодний я,тату. Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?
Засумував батько, але виду не подав. Мудрим був,вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся й полетів на поле сам сам.
Раптом до Орлика підповз степовий Вовк.
— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив слиньки.
— Ти хто такий, і що від тебе так тхне?
— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше і клацнув зубами. Йому дуже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.
— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.
— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!
— Як це? — роззявив дзьоба Орел.
— Все дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якусь їжу. Ось так твої крила можуть тебе годувати.
— Цікаво... А батько мені такого не казав.
— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, аби літати в ногу з часом.
— Гаразд, — погодилося Орля, не довго думаючи, бо в животі давно уже бурчало й дуже вже хотілося їсти.
— Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжі принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.
— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав вовк і помчав у бік поля.
Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.
Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.
— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.
Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.
Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.
Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти.