Як відмінюються числівники двісті, триста, чотириста, п'ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев'ятсот?
а у всіх непрямих відмінках, крім знахідного, мають закінчення -а.
б відмінюються обидві частини.
в відмінюється лише друга частина.
г у всіх непрямих відмінках мають закінчення -и.
д у всіх непрямих відмінках мають закінчення -є.

 Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Усі його мешканці гомоніли, лементували, галасували, доводили одні одним, хто на що здатен. — Скрекеке! — розпиналася жаба, — я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найкраще стрибаю, я найшвидше бігаю! — Чекай-но, — хитнула чубатою головою чапля, — а чи постоїш ти на одній нозі так, як я? — Бу-гу! — зареготав бугай. — артистка знайшлася! Ось коли я співаю, аж шибки в селі деренчать. — Деренчать, коли я співаю, — обурився деркач, — хіба ти так умієш? — Всі знають, що найкраще співаю я! Квік! Квік! — випхнув пихато груди кулик. Тоненька очеретинка слухала всі ті розмови і все нижче схилялася до води. — А ти чого мовчиш? — запитав її вітер. Бо я нічого не вмію робити. — Таке скажеш, — засміявся вітер, — кожен щось вміє, тільки треба те вміння розбудити. О диво! Тоненька очеретинка ожила, заспівала. Та такою була її пісня, що всі мешканці болота заслухалися. А вітер полетів далі, бо мусив скрізь побувати, всім до повірити в себе.

Этот роман - вторая книга дилогии известного украинского советского писателя о Т. Г. Шевченко. Она продолжает и завершает изображение страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе "Сын воли". Годы ссылки, освобождения и трудный путь к бессмертию в терновом мире самодержавия легли в основу книги. Чогось було сьогоднi йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха в хатi Лазаревського, - де вiн пробув години двi, не бiльше, - й тепер, уже надворi, в холоднiй, сiрiй мжичцi хапав повiтря жадiбно, як риба, викинута на суходiл. Такого з ним ще не траплялося. Хворiв не раз, звичайно, але щоб так давило груди... Може, тому виною лiкар? "Тарасе, вам поберегтися треба, полiкуватися!.." - сховав пiд брови очi. Цей Едуард Барi нагонить страху на будь-кого, знайде в тобi хворобу, хоч ти як дуб... Навiщо дався вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнiв... Ось вирветься на Укра©ну - i все мине!.. Ця мжичка, i ця Нева, з яко© тягне холодом, неначе з льоху, хiба уже одному тут вкоротили вiку... А вiн не дасться, дзуськи! Майне собi на милу рiдну землю, оселиться бiля Днiпра, в сво©й сосновiй хатi, посадить вишнi, яблунi... Примружив очi - й тихо йому пахнуло цвiтом, пробiг вiтрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля... Глухо, аж нiби гнiвно... Що це з його Днiпром?.. А-а, то Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися iз кам'яного жолоба, яким ©© скували люди... Вирватися... Чомусь усе частiше зринав це рiшуче слово в його думках... Минув свою домiвку й вийшов на спорожнiлу набережну. Безмовнi вiчнi сфiнкси похмуро щулилися в густiй моквi. ╞м, певно, також мариться тепло та сонце, рiдний далекий край... На тому боцi рiчки ледь-ледь проблиску╨ ряд лiхтарiв. А