З давніх-давен український народ шанував свята. Але з особливою надією і любов’ю чекали люди Великодні свята. Саме з них починається справжня весна, буйноквіт природи. Саме на це свято всі бабусі і мами печуть паски і роблять крашанки. Змалечку нетерпляче чекаю щороку Різдва і Великодня, як найголовніших, найвеселіших свят. Мені подобається гати, як народжується свято, як випікають паски. Запашні, духмяні, вони так і зачаровують своєю красою. Починають пекти їх у чистий четвер. У хаті повинно бути прибрано, вимито, рушники випрані, накрохмалені, стіни побілені. Як тільки мама виставляє на стіл борошно, масло, яйця, родзинки, ваніль, до хати заходить святковий настрій. Добра, гарна паска — гордість господині. Є прикмета: славна паска — на добрий рік. Ото вже чаклує мама над тістом! Як добре вимісить, то’.пильнує, щоб не «втекло» з діжі. А поки паска підходить, під випічку готують круглі бляхи, змащують олією і виставляють на стільці, щоб були під рукою. У печі тим часом розкладають вогонь. Досвідчені господині, котрі живуть у селі, знають, що найкраще пекти паску на вишневих дровах, тому й готують їх завжди заздалегідь.
Коли тісто добре підійде, його викладають у форми. Кладуть не повну форму, а лише на третину, бо воно підростатиме. По-різному прикрашають паски, кожна господиня — по-своєму. Мама завжди посипає їх тертим сиром з родзинками, кольоровим пшоном або змазує збитим з цукром білком. Виробляють паски великі, менші й зовсім маленькі — для дітей, котрі з нетерпінням чекають того часу, коли мама запросить їх до хати подивитися на «Великоднє диво». Але не куштувати, бо їсти паску можна лише в неділю, після того, як посвятиться. У неділю, коли вся сім’я сідає до столу, мама розрізає велику свячену паску нам на здоров’я та радість. Я гадаю, що всі дівчата й хлопці люблять Великодні свята і з задоволенням куштують смачну духмяну паску.
Другий варіант
Жодне свято не освячене такою таємничістю, як Велико-день. У кожній сім’ї підготовка до нього — це справжнє магічне дійство. Зазвичай, я теж намагаюсь взяти в ньому участь. Оскільки випічкою паски та приготуванням страв займається моя мама, я беруся за виготовлення писанок і шкрябанок. Передусім готую робоче місце та інструменти: фарби, пензлик та голку. Починається робота з приготування яєць: одне варю звичайно, а інше — у воді з лушпинням цибулі. Коли яйця зваряться і вистигнуть, беру спочатку коричневе яйце (з цибулиння) і роблю шкрябанку. Для цього «циганською» голкою вишкрябую візерунки. Білі, на темному фоні, вони виглядають особливо привабливо. Віддаю перевагу симетричним візерункам. Писанку виготовляю по-іншому. Спочатку витираю яйце ватою з розчином спирту. Потім набираю у склянку води, кладу яйце на підставку, тоненьким пензликом, який увібрав у себе магію фарб, чіткими рухами наношу візерунок. Робота ця клопітка і потребує витримки, сумління та часу. Зрозуміло, мої писанки та шкрябанки не такі, як у справжніх майстрів. Але рідні завжди хвалять мою працю. Завдяки витворам мого мистецтва наш великодній кошик завжди барвистий, яскравий і є частинкою моєї душі.
Третій варіант
Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько.
Мені приємно гати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з’явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності». Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з’являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір’їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір’їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.
Село моє зелено-кучеряве, Між верб, ставків виблискує кришталь. Поміж лугів, поміж пахучі трави Нічлава тихо в'ється в синю даль. Є на землі місце, де помістилось усе найдорожче, найкраще для мене. Місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують пору безтурботного дитинства... Це — моє село. Я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі Жабинці, що розкинулось на берегах Нічлави. Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження його назви. Колись давно на території сучасної ферми був маєток пана Жаб'є. До нього приходило багато людей найматися на роботу. Оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. З часом маленький хутірець перетворився на село. Коли Жаб'є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село Жабинцями. З того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. На дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом'яною стріхою, а високі добротні будинки. Зараз у моєму селі всього п'ять вулиць: Горішня, Долішня, Кут, Гаврилівка, Нова. Але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. Навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п'янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок. І я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла... і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває після довгої розлуки. Минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. Народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. А в церкві Покрови Богородиці проходять богослужіння. Не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів УПА. їм на вулиці Кут насипано могилу. До неї ніколи не заростає стежка. Тут завжди чисто і людно. Сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді пари... На лівому березі Нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років. Наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив. Я дуже люблю своє село і горджусь ним. А якщо Богом суджено мені його залишити, то "пташкою" завжди летітиму до свого "гнізда", до рідних Жабинець.
З давніх-давен український народ шанував свята. Але з особливою надією і любов’ю чекали люди Великодні свята. Саме з них починається справжня весна, буйноквіт природи. Саме на це свято всі бабусі і мами печуть паски і роблять крашанки. Змалечку нетерпляче чекаю щороку Різдва і Великодня, як найголовніших, найвеселіших свят. Мені подобається гати, як народжується свято, як випікають паски. Запашні, духмяні, вони так і зачаровують своєю красою. Починають пекти їх у чистий четвер. У хаті повинно бути прибрано, вимито, рушники випрані, накрохмалені, стіни побілені. Як тільки мама виставляє на стіл борошно, масло, яйця, родзинки, ваніль, до хати заходить святковий настрій. Добра, гарна паска — гордість господині. Є прикмета: славна паска — на добрий рік. Ото вже чаклує мама над тістом! Як добре вимісить, то’.пильнує, щоб не «втекло» з діжі. А поки паска підходить, під випічку готують круглі бляхи, змащують олією і виставляють на стільці, щоб були під рукою. У печі тим часом розкладають вогонь. Досвідчені господині, котрі живуть у селі, знають, що найкраще пекти паску на вишневих дровах, тому й готують їх завжди заздалегідь.
Коли тісто добре підійде, його викладають у форми. Кладуть не повну форму, а лише на третину, бо воно підростатиме. По-різному прикрашають паски, кожна господиня — по-своєму. Мама завжди посипає їх тертим сиром з родзинками, кольоровим пшоном або змазує збитим з цукром білком. Виробляють паски великі, менші й зовсім маленькі — для дітей, котрі з нетерпінням чекають того часу, коли мама запросить їх до хати подивитися на «Великоднє диво». Але не куштувати, бо їсти паску можна лише в неділю, після того, як посвятиться. У неділю, коли вся сім’я сідає до столу, мама розрізає велику свячену паску нам на здоров’я та радість. Я гадаю, що всі дівчата й хлопці люблять Великодні свята і з задоволенням куштують смачну духмяну паску.
Другий варіант
Жодне свято не освячене такою таємничістю, як Велико-день. У кожній сім’ї підготовка до нього — це справжнє магічне дійство. Зазвичай, я теж намагаюсь взяти в ньому участь. Оскільки випічкою паски та приготуванням страв займається моя мама, я беруся за виготовлення писанок і шкрябанок.
Передусім готую робоче місце та інструменти: фарби, пензлик та голку.
Починається робота з приготування яєць: одне варю звичайно, а інше — у воді з лушпинням цибулі. Коли яйця зваряться і вистигнуть, беру спочатку коричневе яйце (з цибулиння) і роблю шкрябанку. Для цього «циганською» голкою вишкрябую візерунки. Білі, на темному фоні, вони виглядають особливо привабливо. Віддаю перевагу симетричним візерункам.
Писанку виготовляю по-іншому. Спочатку витираю яйце ватою з розчином спирту. Потім набираю у склянку води, кладу яйце на підставку, тоненьким пензликом, який увібрав у себе магію фарб, чіткими рухами наношу візерунок.
Робота ця клопітка і потребує витримки, сумління та часу.
Зрозуміло, мої писанки та шкрябанки не такі, як у справжніх майстрів. Але рідні завжди хвалять мою працю.
Завдяки витворам мого мистецтва наш великодній кошик завжди барвистий, яскравий і є частинкою моєї душі.
Третій варіант
Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько.
Мені приємно гати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з’явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності». Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з’являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір’їною.
Для мене це якесь чародійство: і пір’їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.
Село моє зелено-кучеряве, Між верб, ставків виблискує кришталь. Поміж лугів, поміж пахучі трави Нічлава тихо в'ється в синю даль.
Є на землі місце, де помістилось усе найдорожче, найкраще для мене. Місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують пору безтурботного дитинства... Це — моє село.
Я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі Жабинці, що розкинулось на берегах Нічлави.
Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження його назви.
Колись давно на території сучасної ферми був маєток пана Жаб'є. До нього приходило багато людей найматися на роботу. Оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. З часом маленький хутірець перетворився на село. Коли Жаб'є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село Жабинцями.
З того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. На дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом'яною стріхою, а високі добротні будинки.
Зараз у моєму селі всього п'ять вулиць: Горішня, Долішня, Кут, Гаврилівка, Нова. Але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. Навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п'янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок.
І я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла... і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває після довгої розлуки.
Минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. Народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. А в церкві Покрови Богородиці проходять богослужіння. Не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів УПА. їм на вулиці Кут насипано могилу. До неї ніколи не заростає стежка. Тут завжди чисто і людно. Сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді пари...
На лівому березі Нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років.
Наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив.
Я дуже люблю своє село і горджусь ним. А якщо Богом суджено мені його залишити, то "пташкою" завжди летітиму до свого "гнізда", до рідних Жабинець.