Із диво-конструктора LEGO хлопчина створив робота, спроможного спілкуватися... англійською мовою! Незабаром, упродовж усього кількох місяців, Марко обіцяє "навчити" робота ще кількох мов.
Зробити письмовий розбір речення(речення розповідне, неокличне тд)+ підкреслити головні і другорядні члени речення.
Українська народна казка Полтавщини
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не до У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої