З легкої руки, злий на язик, п'яте колесо до воза, від серця одлягло, влучати в яблуко, викинути з голови, крізь землю провалитись, на ноги поставити, сісти на мілину, терпець урвавсь, теревені правити, збити з пантелику, ні за холодну воду братися, облизня піймати, пороги оббивати. Три (на вибір) уведіть до самостійно складених речень.
Мені подобається визначення Ліни Костенко: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Знаєте, поезія особисто для мене, у наш непростий і меркантильний час в умовах, коли ми всі боремося за виживання є острівцем духовності. Цей острівець робить наше життя кращим та світлішим, й надає йому духовного змісту.
Поезія - це щось таке, що прикрашає наше життя
Поезія для мене – це те, що дозволяє відчувати себе живою. Відчувати під язиком присмаки фраз і речень, насолоджуватися миттю, коли серед ночі, закутана в плед, пишеш щось дуже особливе про когось виняткового. Зачинятися у мушельці і бавитися красивими словами. Усе це найкращі спалахи життя. Недописані вірші – як недоношені діти. Я відчуваю, що ще дуже потрібна їм, тому віддаю усю любов і піклування. А потім відпускаю у світ і страшенно тішуся, коли вони знаходять відголос у чиїхось відчуттях і серцях.
Я прибулець, як називають мене жителі цієї дивної планети під назвою Земля. Я не виродок і не красень, я схожий на будь-якого зі своїх побратимів по розуму. У мене красивий сіруватий колір шкіри, велика голова, що свідчить про розвинений розум, великі чорні очі. Я потрапив на планету Земля із-за негараздів у нашому космічному апараті, так буває.
Люди Землі дуже здивувалися - адже вони ніколи не бачили таких, як я. Вони зібралися подивитися на мене. А мені насправді потрібна була до . Можливо, вони і до б, але не знали, що мені може до . Я ігав за ними, лежачи на чомусь м'якому і запашному. Це називалося сіно. Наді мною схилилися люди у волохатих шапках, я зрозумів, що це дорослі чоловіки. Вони тихо переговорювалися на незнайомій мені мові.
Серед них була всього одна дівчинка в легкій сукні. Вона дивилася на мене цікавими синіми очима. Із-за духоти я впав в забуття і опритомнів в невеликому прохолодному і чистому приміщенні.
Дівчинка сиділа біля мене, напевне, чекаючи мого пробудження. Мені було приємно поруч з нею. Весь час поки я знаходився у цій кімнаті, вона майже не відходила від мого ліжка.
Тим часом земляни полагодили мій корабель, а мій стан значно покращився. Я міг відлітати до себе. Але щось мене не відпускало. Дівчина, Яся. Невже я закохався? Але ж досі я цього не вмів! Це було феєрично прекрасно.
_ Давай полетимо разом на мою планету, - сказав я Ясі.
- Ні, - вона похитала головою. - Давай краще залишимося тут.
І я подумав, що кохання може жити лише тут, на Землі. І залишився.