З наведених слів складіть речення з порівняльними зворотами, а потім переробіть складені речення таким чином, щоб відокремлені порівняльні звороти стали складеними іменними присудками чи додатками, яких не слід виділяти комами 1) Пелюстки\ квіти\ перли\ в\ оксамит\ мерехтіти\капелини\ роси.
2) Біле молоко\ срібний\ туман\ понад\річкою.
3) Посипатися\як з решета\наглий\ кра дощ\а \далі\ полити\ як з відра.

Ось деякі думки по цій темі!
Суспільство споживацтва викликає катастрофічні наслідки.Люди не мають особистих причин  щось міняти.У нас сьогодні будують переважно супермаркети. Зачиняється культурний центр тому, що поруч  є великий торгівельний центр, і цей торгівельний центр пропонує культурні заходи. Там виступають зірки єстради, відбуваються концерти. А як же серйозна музика, музичні школи, театральні постанови, мистецькі школи?Їх немає. Просто є така тенденція, що серйозну культуру витісняє  культура масова. Можливо є мистецтво для всіх. Але тільки індивідуаліст може створити найкраще. Тепер індивіалісти стають зайвими. суспільство пропагандує масовість.

Ми живемо на четвертому поверсі. Вікна нашої квартири виходять у двір, що густо засаджений тополями. Більшість тополь старі, посаджені після війни. Усім гарні ці тополі, але на початку літа вони завдають багато незручностей. Пух від них проникає навіть до кімнати, залітає в під’їзди, а земля немов пухнатим снігом покривається. Ми з хлопчиками любимо підносити запалений сірник до білих пухнатих острівців з тополиного пуху гати, як вогненні змійки, злегка потріскуючи, пожирають білизну. Одна тополя торкалася гілками вікна моєї кімнати. Примітна вона була тим, що на її стовбурі багато років знаходилася шпаківня. Дерево росло, і разом з ним вона піднімалася угору, немов кабіна ліфта. Пройшли роки, і шпаківня виявилася на рівні вікна моєї кімнати. Я бачив, як будиночок заселяли шпаки, як вони сварилися, я знав, коли вони відлітали, а взимку в їхнє житло нерідко залітали горобці. Може, їх туди вабила цікавість — хотілося довідатися, які, мов, шпаки. А може, горобців заганяла в дерев’яний будиночок холоднеча. Як би там не було, але й узимку, і влітку тополя слугувала притулком різним птахам. На її товстих гілках поважно сиділи ворони, а голуби так воркотали ранками, що не давали спати. Ця тополя була немов членом нашої родини. Відкриєш вікно — її подих проникає до кімнати; улітку її пух забивається в різні куточки квартири. А восени жовте листя засипало підвіконня, його ми знаходили і під шифоньєром, і під письмовим столом. Прокидаючись, я казав тополі: «Доброго ранку!», бажав спокійної ночі. Словом, ми дружили.Але час невблаганно руйнував дерево: обсипалася кора, після сильного вітру одна з товстих гілок обломилася і з гуркотом упала на землю. Багато гілок навесні вже не покривалися листям. І ось одного разу у двір приїхала бригада робітників, які спиляли дерево. Здавалося, ми осиротіли. Перед вікном утворилася порожнеча, кімната стала незвично світлою, але в ній мені було незатишно, я почував себе самотнім, хоча всі мої домашні знаходилися поруч.Я зі смутком згадував пташиний будиночок напроти мого вікна, його мешканців, що уже ніколи в ньому не оселяться. Від шпаківні залишилися одні уламки, які незабаром забрали разом зі спиляним деревом.На сімейній раді ми вирішили зробити шпаківню і прикріпити її до тополі, що набирає силу, недалеко від нашого під’їзду.«Цікаво, за скільки років підніметься шпаківня до рівня нашого поверху?» — цікавлюся я в тата. «Побачимо, — каже він. — У дерев, як і в людей, свій вік. Наше життя важко уявити без зелених друзів»