З поданого речення випишіть дієприслівник і зробіть його морфологічний розбір. Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину, що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?
(Леся Українка).​

Те, яку велику роль відіграє слово у житті, люди зрозуміли давно. Це знайшло своє відображення у фольклорі, українських прислів'ях і приказках. Дуже влучними висловами наш народ вміє охарактеризувати цілу гаму почуттів, що виникають у різних життєвих ситуаціях, від спілкування з тією чи іншою особою.

Народне прислів'я каже: «слова ласкаві, та думки лукаві». Навіть не потрібно надто напружувати уяву, щоб зрозуміти, що йдеться про хитру, улесливу людину, котра в очі говорить щось гарне, а справи робить погані. А про того, хто швидко орієнтується в обстановці, вміє дати чітку відповідь, сказано так: «слова не позичає» або «за словом до кишені не лізе».

Іноді ми говоримо щось зайве, а потім жалкуємо про це. Знайдемо в народній скарбничці відгук і на цей випадок. Існує багато прислів'їв з цього приводу: «слово не стріла, а глибше ранить», «слово не горобець, вилетить — не піймаєш».

Велика сила слова. В народі завжди поважали тих, у кого слова не розходяться з ділом, хто вміє дотримуватися даного слова. Народна мудрість вчить не кидати слів на вітер. Недаремно кажуть: «Давши слово — держись, а не давши — кріпись». Є й інша приказка: «краще не обіцяти, як слова не держати». А ще народна мудрість дає цінну пораду не розкидатися словами, бо по тому, як і що ми говоримо, інші люди судять про наш розум. Адже, справді, краще промовчати, коли немає що казати, бо слово — срібло, а мовчання — золото.

Твір-роздум на тему: Об’єднаймось, брати мої Єдність нації, на мою думку, починається з мови. Єдина мова, єдине коріння – фундамент консолідації. Тарас Григорович Шевченко – оберіг української мови, тож єднання повинне починатися саме з нього. Читати, розуміти і ставати ближчими до нього, один до одного. Бо саме Тарас Григорович мріяв про гуртування українців, їх підняття з колін на нові культурні та економічні щаблі. Більш, ніж півтора століття Україна вслухаються у звучання дзвінких, мов бронза, слів “Кобзаря”. Ця книга є музикою, його варто читати вголос, як читалися колись всі тексти в античності. Тепер важко навіть уявити, як поліфонія Шевченка вразила сучасників у часи, коли російська мова була панівною в культурному просторі імперії. Вся Росія, держава і народ єдині в розумінні того, що російська мова – це засіб формування і збереження національної культури – смислів, символів, зразків поведінки, знань в інтерпретації. А національна культура означає національну державність. Тобто мова через культуру формує націю і національну державу. Звідси спільні зусилля Кремля, уряду і Думи, спрямовані на посилений розвиток саме російської мови. Через це розуміння перша леді Росії очолює Товариство російської мови, до якого входять не лише кращі інтелектуальні та академічні сили, а й промислова та фінансова еліта. Українці досі можуть лише заздрити такому цілісному розумінню фундаментальної важливості мови. В Україні досі багато хто зводить мовні проблеми лише до питань спілкування чи освіти. Українська влада не може чи не хоче зрозуміти ключову роль мови для існування культури, а через неї – для існування сучасної політичної спільноти і державності. Через те досі в Україні немає виразної культурної політики, розмитою залишається національна ідентичність. До цього часу предметом дискусій є навіть роль української мови порівняно з мовами інших етнічних груп у державі, в офіційних документах, у виступах посадових осіб. Геній Шевченка зробив наддніпрянську селянську говірку мовою в європейському розумінні. Мовою, створеною народом у його тисячолітній історії і готовою до викликів нового часу, готовою до формування новочасної української нації. “На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.” Насправді його книга поставила питання не про українську мову, а про українську державність. Тому Шевченкове слово, виросле “із личаків, з курної хати”, назвав “провісним” Василь Стус. Шевченко звів у своїх текстах національні символи та моделі поведінки, виокремивши їх в окремому полі, на яке до нього претендували і російська, і польська культури. Більше того, він продемонстрував, що українська культура не обернена в минуле, що вона здатна існувати і приймати виклики сучасності. Найбільший з таких викликів – здатність до формування нації і держави. Тепер ми знаємо, що окреслені ним мова і культура змогли їх створити. Сила мови і текстів Шевченка настільки потужна, що здатна змінити речі,