З’ясувати відповідність між реченнями і типом вставних конструкцій за вираженням ставлення мовця до повідомлюваного. А Ти, по-моєму, не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста (О.Гончар).
Б Легенькими хвильками озеро набігло на греблю, і, очевидно, підточувало її (Ю. Збанацький).
В На жаль, не завжди і не все так робиться, як говориться (Ю. Смолич).
Г Чуєте, в неволі іноді згадаю своє стародавнє
(Т. Шевченко).
Д Я, значить, вас один раз десь зустрічав
(О. Корнійчук).
Е Денис, безумовно, дужим ударом проломив стіну
(О. Гончар). 1 Активізація уваги.
2 Вказівка на джерело повідомлення.
3 Послідовність викладу.
4 Почуття.
5 Невпевненість.
6 Упевненість.
2) Вірш належить до філософської лірики, бо основним мотивом поезії є роздуми ліричного героя над своєю нелегкою долею та сенсом життя.
3) Поет каже, що боротьба - це не тільки певний фізичний процес, але й те, що є зв'язком для багатьох людей, об'єднаних спільною ціллю, яка втілюється в їхньому прагненні відстоювати право на щастя. Тому моральний обов'язок кожного, розвиваючи свої найкращі риси, прагнути зробити щасливою свою долю й долю людей, що оточують тебе.
4) Для Шевченка немає нічого ріднішого, аніж його рідна ненька Україна, тому він так ласкаво про неї говорить: "На нашій славній Україні..."
5) Твір пронизаний болісними почуттями смутку, відчаю та розпачу, які відчували молоді хлопці, прощаючись з родиною, адже не знали, чи побачать їх ще хоч раз...
— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона.
— Я маю написати твір про те, ким я хочу стати.
— Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама.
— Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я.
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем?
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я.
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко.
— Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе?
— Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра.
— І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я.
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою.
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама.
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона.
— У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми.
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона.
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми.
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати!
- Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама.
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!