Сьогодні на вулицях рідних міст ми маємо змогу бачити досить багато жовто-блакитних кольорів, різноманітну національну символіку, чуємо велику кількість патріотичних гасел, на масових заходах скандуємо «Героям – Слава!», «Смерть – ворогам!»,«Україна – понад усе!», завзято співаємо гімн неньки України, приклавши праву долоню до грудей, відчуваємо масове патріотичне завзяття. Але це ще не любов, то єтільки пристрасть. Пристрасть інколи модна, глянцева, як тренд теперішнього часу,а інколи відчайдушна, невгамовна, справжня.
Задля ліпшого розуміння проведу паралель між любов’ю до Батьківщини та до коханої людини. Тож,заради небайдужої вам людини ви поступаєтесь власними свободами, часом, інтересами,та ці поступки не являють собою акт насилля над самим собою, а йдуть від невгамовного бажання не лише сказати більше, а й зробити більше, приділити більше часу, догодити, зробити цю людину щасливішою, зробити час який випроводите разом приємнішим. І це бажання від вас йде як дар, як безкорисливий подарунок від самого серця, і не тому що ви мусите, а тому, що ви не в змозі діяти інакше, тому що цінність власного Я зменшується в рази, тоді, як постать коханої людини набуває величезних розмірів і значення. То все разом і є любов’ю. Тоді як пристрасть – це лишень відчайдушне прагнення у доступі до тіла. До любові можна прийти через повагу – свідомій та безболісний шлях, - а ще - через пристрасть – несвідомий шлях, який може бути сповнений страждання та болю. Все те саме стосується, як на мене, й любові до Батьківщини.
Коли ми почнемо поважати один одного у громадському транспорті, не перекладаючи свій вкрай поганий настрій на іншого українця, чи україночку; коли ми за кермом автівки почнемо поважати всіх інших учасників дорожнього руху, чи то водіїв, чи то пішоходів; коли ми залишимо звичку смітити собі під ноги, чи викидати сміття зі своїх балконів; коли ми почнемо виконувати свою роботу на совість, а не за гроші (все одно ми вже працюємо, та отримуємо ці самі гроші); коли спілкуватися українською стане прагненням, а не модою… коли шана й повага (не лише по відношенню до когось, але й до самого себе) стане сутністю кожного українця, то вже ніяка злочинна влада не стане на перешкоді України до її світлого й заможного майбутнього.
Тож, для мене,любов до рідної землі – це не лише пісні, гасла, та патріотичне завзяття, а ще й постійне міркування, перед тим, як вчинити якусь дію, на кшталт: «а чи на користь це для Батьківщини?», «чи зробить це мою Україну більш квітучою, ще красивішою?»… З любов’ю до країни прийде й повага до її мешканців, прийде єдність - ми всі браття та сестри, - відбудеться єднання, з’явиться одна справа, одна мета і національна ідея. Не можна так узяти та придумати національну ідею – вона має народитися у любові.
Сьогодні на вулицях рідних міст ми маємо змогу бачити досить багато жовто-блакитних кольорів, різноманітну національну символіку, чуємо велику кількість патріотичних гасел, на масових заходах скандуємо «Героям – Слава!», «Смерть – ворогам!»,«Україна – понад усе!», завзято співаємо гімн неньки України, приклавши праву долоню до грудей, відчуваємо масове патріотичне завзяття. Але це ще не любов, то єтільки пристрасть. Пристрасть інколи модна, глянцева, як тренд теперішнього часу,а інколи відчайдушна, невгамовна, справжня.
Задля ліпшого розуміння проведу паралель між любов’ю до Батьківщини та до коханої людини. Тож,заради небайдужої вам людини ви поступаєтесь власними свободами, часом, інтересами,та ці поступки не являють собою акт насилля над самим собою, а йдуть від невгамовного бажання не лише сказати більше, а й зробити більше, приділити більше часу, догодити, зробити цю людину щасливішою, зробити час який випроводите разом приємнішим. І це бажання від вас йде як дар, як безкорисливий подарунок від самого серця, і не тому що ви мусите, а тому, що ви не в змозі діяти інакше, тому що цінність власного Я зменшується в рази, тоді, як постать коханої людини набуває величезних розмірів і значення. То все разом і є любов’ю. Тоді як пристрасть – це лишень відчайдушне прагнення у доступі до тіла. До любові можна прийти через повагу – свідомій та безболісний шлях, - а ще - через пристрасть – несвідомий шлях, який може бути сповнений страждання та болю. Все те саме стосується, як на мене, й любові до Батьківщини.
Коли ми почнемо поважати один одного у громадському транспорті, не перекладаючи свій вкрай поганий настрій на іншого українця, чи україночку; коли ми за кермом автівки почнемо поважати всіх інших учасників дорожнього руху, чи то водіїв, чи то пішоходів; коли ми залишимо звичку смітити собі під ноги, чи викидати сміття зі своїх балконів; коли ми почнемо виконувати свою роботу на совість, а не за гроші (все одно ми вже працюємо, та отримуємо ці самі гроші); коли спілкуватися українською стане прагненням, а не модою… коли шана й повага (не лише по відношенню до когось, але й до самого себе) стане сутністю кожного українця, то вже ніяка злочинна влада не стане на перешкоді України до її світлого й заможного майбутнього.
Тож, для мене,любов до рідної землі – це не лише пісні, гасла, та патріотичне завзяття, а ще й постійне міркування, перед тим, як вчинити якусь дію, на кшталт: «а чи на користь це для Батьківщини?», «чи зробить це мою Україну більш квітучою, ще красивішою?»… З любов’ю до країни прийде й повага до її мешканців, прийде єдність - ми всі браття та сестри, - відбудеться єднання, з’явиться одна справа, одна мета і національна ідея. Не можна так узяти та придумати національну ідею – вона має народитися у любові.
Сьогодні на вулицях рідних міст ми маємо змогу бачити досить багато жовто-блакитних кольорів, різноманітну національну символіку, чуємо велику кількість патріотичних гасел, на масових заходах скандуємо «Героям – Слава!», «Смерть – ворогам!»,«Україна – понад усе!», завзято співаємо гімн неньки України, приклавши праву долоню до грудей, відчуваємо масове патріотичне завзяття. Але це ще не любов, то єтільки пристрасть. Пристрасть інколи модна, глянцева, як тренд теперішнього часу,а інколи відчайдушна, невгамовна, справжня.
Задля ліпшого розуміння проведу паралель між любов’ю до Батьківщини та до коханої людини. Тож,заради небайдужої вам людини ви поступаєтесь власними свободами, часом, інтересами,та ці поступки не являють собою акт насилля над самим собою, а йдуть від невгамовного бажання не лише сказати більше, а й зробити більше, приділити більше часу, догодити, зробити цю людину щасливішою, зробити час який випроводите разом приємнішим. І це бажання від вас йде як дар, як безкорисливий подарунок від самого серця, і не тому що ви мусите, а тому, що ви не в змозі діяти інакше, тому що цінність власного Я зменшується в рази, тоді, як постать коханої людини набуває величезних розмірів і значення. То все разом і є любов’ю. Тоді як пристрасть – це лишень відчайдушне прагнення у доступі до тіла. До любові можна прийти через повагу – свідомій та безболісний шлях, - а ще - через пристрасть – несвідомий шлях, який може бути сповнений страждання та болю. Все те саме стосується, як на мене, й любові до Батьківщини.
Коли ми почнемо поважати один одного у громадському транспорті, не перекладаючи свій вкрай поганий настрій на іншого українця, чи україночку; коли ми за кермом автівки почнемо поважати всіх інших учасників дорожнього руху, чи то водіїв, чи то пішоходів; коли ми залишимо звичку смітити собі під ноги, чи викидати сміття зі своїх балконів; коли ми почнемо виконувати свою роботу на совість, а не за гроші (все одно ми вже працюємо, та отримуємо ці самі гроші); коли спілкуватися українською стане прагненням, а не модою… коли шана й повага (не лише по відношенню до когось, але й до самого себе) стане сутністю кожного українця, то вже ніяка злочинна влада не стане на перешкоді України до її світлого й заможного майбутнього.
Тож, для мене,любов до рідної землі – це не лише пісні, гасла, та патріотичне завзяття, а ще й постійне міркування, перед тим, як вчинити якусь дію, на кшталт: «а чи на користь це для Батьківщини?», «чи зробить це мою Україну більш квітучою, ще красивішою?»… З любов’ю до країни прийде й повага до її мешканців, прийде єдність - ми всі браття та сестри, - відбудеться єднання, з’явиться одна справа, одна мета і національна ідея. Не можна так узяти та придумати національну ідею – вона має народитися у любові.
Сьогодні на вулицях рідних міст ми маємо змогу бачити досить багато жовто-блакитних кольорів, різноманітну національну символіку, чуємо велику кількість патріотичних гасел, на масових заходах скандуємо «Героям – Слава!», «Смерть – ворогам!»,«Україна – понад усе!», завзято співаємо гімн неньки України, приклавши праву долоню до грудей, відчуваємо масове патріотичне завзяття. Але це ще не любов, то єтільки пристрасть. Пристрасть інколи модна, глянцева, як тренд теперішнього часу,а інколи відчайдушна, невгамовна, справжня.
Задля ліпшого розуміння проведу паралель між любов’ю до Батьківщини та до коханої людини. Тож,заради небайдужої вам людини ви поступаєтесь власними свободами, часом, інтересами,та ці поступки не являють собою акт насилля над самим собою, а йдуть від невгамовного бажання не лише сказати більше, а й зробити більше, приділити більше часу, догодити, зробити цю людину щасливішою, зробити час який випроводите разом приємнішим. І це бажання від вас йде як дар, як безкорисливий подарунок від самого серця, і не тому що ви мусите, а тому, що ви не в змозі діяти інакше, тому що цінність власного Я зменшується в рази, тоді, як постать коханої людини набуває величезних розмірів і значення. То все разом і є любов’ю. Тоді як пристрасть – це лишень відчайдушне прагнення у доступі до тіла. До любові можна прийти через повагу – свідомій та безболісний шлях, - а ще - через пристрасть – несвідомий шлях, який може бути сповнений страждання та болю. Все те саме стосується, як на мене, й любові до Батьківщини.
Коли ми почнемо поважати один одного у громадському транспорті, не перекладаючи свій вкрай поганий настрій на іншого українця, чи україночку; коли ми за кермом автівки почнемо поважати всіх інших учасників дорожнього руху, чи то водіїв, чи то пішоходів; коли ми залишимо звичку смітити собі під ноги, чи викидати сміття зі своїх балконів; коли ми почнемо виконувати свою роботу на совість, а не за гроші (все одно ми вже працюємо, та отримуємо ці самі гроші); коли спілкуватися українською стане прагненням, а не модою… коли шана й повага (не лише по відношенню до когось, але й до самого себе) стане сутністю кожного українця, то вже ніяка злочинна влада не стане на перешкоді України до її світлого й заможного майбутнього.
Тож, для мене,любов до рідної землі – це не лише пісні, гасла, та патріотичне завзяття, а ще й постійне міркування, перед тим, як вчинити якусь дію, на кшталт: «а чи на користь це для Батьківщини?», «чи зробить це мою Україну більш квітучою, ще красивішою?»… З любов’ю до країни прийде й повага до її мешканців, прийде єдність - ми всі браття та сестри, - відбудеться єднання, з’явиться одна справа, одна мета і національна ідея. Не можна так узяти та придумати національну ідею – вона має народитися у любові.