Записати слова, знімаючи скісну риску. Пояснити правопис складних прикметників.
Теплообмінний, право/бережний, волелюбний, семи/разовий, 7/разовий,
темно/зелений, жовто/гарячий, північно/західний, унтер/офіцерський,
науково/технічний, воєнно/стратегічний, військовополонений,
темно/червоний, деревообробний, хвиле/подібний, мовно/літературний,
історико/краєзнавчий, м'ясо/молочний.

 

              

                  Осінь.

          Осінь   -  золота пора року. Недарма в народі  її називають: щедрою, багряною,золотою, гарячою порою.  Адже  саме восени люди збирають врожай на городах, на полях і  в садах .  Після   довгих клопітких  робіт одержують щедру винагороду від природи за  свою  працю.

        Восени все навколо забарвлюється в різноманітні кольори:   червоні, жовтогарячі, жовті , вогнянисті , ніби й насправді природа позолотила ліси , садки, лісосмуги, парки і сквери.

       Сонечко обігріває все менше землю. Приходять перші заморозки.

       Восени , прощаючись з рідним краєм , відлітають в теплі краї птахи. Тільки й чути їхні прощальні , журливі пісні.

        Про осінь складено багато пісень, віршів, нарисів . Ось рядки однієї пісеньки , вони залишились у моїй пам’яті . В  першому  класі , пам’ятаю ми вивчали її на уроці музики:

            « … Падає , падає листя

                   Листя в саду мерехтить.

                   Жовте , яскраво-вогнисте

                   Тихо за вітром летить… . »

      Мені також подобається гати , як з дерев плавно

 опадають  пожовклі листочки і з тихим шелестом лягають на

  землю.  А як тільки пахне це опале листя! Грибами, пеньками,

  та й самою осінню!

         Напевне тому, що я народилася восени  - це і є  моя

 найулюбленіша пора року. Вона трішки сумна , ніби все навколо сумує за сонечком , літом , теплом.

 Та все ж таки як тільки гарно  восени!

                                  

Тарас шевченко поема миколи вороного «євшан-зілля» розповідає про ту частину історії україни, що стосується княжої доби. описана в ній доля юнака-половця, який потрапив у полон і забув свою батьківщину. така біда, як полон, неволя, необхідність жити в чужому краї, не обходила українців. у воєнних походах потрапляли вони у полон до ворога. під час набігів на київську русь поневолювали наш народ кримські татари, турки, інші вороги, плюндрували землю, забирали в рабство жінок, дітей. вирісши на чужині, діти нерідко забували про свою батьківщину. а дехто з юнаків навіть ставав воїном у чужинському війську. хоч ідеться в поемі про події далекого часу, вона перегукується також із сучасністю. не тільки в період існування київської русі українці змушені були розлучатися зі своєю батьківщиною. наша земля часто переживала важкі часи, коли багатьом людям доводилося шукати кращої долі по чужих далеких краях. народне прислів'я недаремно каже: «нашого цвіту по всьому світу». чимало українців мешкає тепер у росії, сполучених штатах америки, канаді, країнах є половецькому юнакові про рідну землю нагадало чарівне степове євшан-зілля. українці, які не зі своєї волі ставали вигнанцями, розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку, часто важку дорогу те, що могло нагадувати про батьківський край: вишивані рушники і сорочки, насіння чорнобривців та інших квітів. той, кому доводилося бувати в росії, на уралі, не міг не помітити яскравих мальв, що ростуть тут подекуди в селах. яскраві дзвони наших українських квітів ваблять зір і вздовж доріг, і коло білих хат. не треба довго думати, аби зрозуміти: тут живуть або раніше жили українці. у поемі тоненька гілочка степової трави розбудила спляче серце половецького сина. це не просто літературний образ. і в житті також траплялося, що одна-єдина насінина з'єднувала людину з материнською землею. так, як це сталося в оповіданні австралійської письменниці лідії гаєвської-денес «ніжинські огірки». коли виїжджала з дому, її бабуся настя, серед різного небагатого скарбу, що взяла з собою в закордонні поневіряння, поклала вузлик з насінням ніжинських огірочків. думала бабуся, що на чужій землі в неї буде своя українська городина. але сталася прикрість: валізка у дорозі подерлася, насіння загубилося. коли бабуся помітила це, гірко заплакала, та й взялася переглядати речі: може, ще щось втратила? як розгорнула вишивану сорочку, з неї випало одне-єдине огіркове зернятко. аж засміялася з радості бабуся. для одного зернятка не потрібна була велика грядка землі. тому зробила вона невеличку скриньку з дощечок, насипала землі, зернятко спочатку намочила, щоб краще проросло* а потім посадила. росло воно на вікні проти сонця. доглядала за ним бабуся, пильнувала. і таки вродили огірки! було їх тільки три. один бабуся з'їла сама, бо не втрималася: мав він запах рідної землі, за якою скучила. другий овоч дала своєму онукові, щоб маля відчуло смак українського огірочка. а з третього зібрала насіння. його вже вистачило на невелику грядочку. згодом їй знову довелося подорожувати. цього разу через море, до далекої австралії. про насіння ніжинських огірків бабуся не забула, взяла їх із собою. в австралії щоліта сіяла вона на городі ніжинські огірки. ще й людям, які до неї зверталися, насіння давала. хоч на чужій землі виростали овочів а смак мали сеій — український. нагадували про далекий рідний край. закінчуй свою поему «євшан-зілля» микола вороний таким чином: згадав про свою батьківщину син половецького хана, вирушив в темну ніч, в далеку дорогу, байраками та ярами невтомно попростував до рідного степу разом з мудрим старим віщуном.