Запишіть, поясніть для себе, чому написано саме так - за яким правилом.
Відповідь-репліка, село Наталине,
Дніпро-ріка, голуб-вертун, шап-ка-кубанка, драма-феєрія, Лисичка-сестричка,
жук-носоріг, газета «Лі­тературна Україна», твір-опис, готель «Харків»,
бібліотека імені В. Ко-роленка, цукерки «Вечірній Київ», громадяни-виборці,
холодильник «Норд», вечір пам'яті В. Висоцького, альманах «Русалка Дністрова».

Главная тема тютчевской поэзии – человек и мир, человек и Природа. Исследователи Тютчева говорят о поэте как «певце природы» и видят своеобразие его творчества в том, что «у одного Тютчева философское восприятие природы составляет в такой сильнейшей степени самую основу видения мира». Более того, как отмечает Б.Я. Бухштаб, «в русской литературе до Тютчева не было автора, в поэзии которого природа играла бы такую роль. Природа входит в поэзию Тютчева как основной объект художественных переживаний».  

Мир в представлении Тютчева – это единое целое, но не застывшее в «торжественном покое», а вечно меняющееся и в то же время подверженное вечному повторению во всех своих изменениях. Исследователи говорят о «неслучайности» «пристрастия поэта к переходным явлениям в природе, ко всему, что несет с собой изменение, что в конечном итоге связано с понятием «движения».  

Своеобразие тютчевских пейзажей отчетливо видно в стихотворении, созданном в родовом имении Овстуг в 1846 г.:

Тихой ночью, поздним летом,

Как на небе звезды рдеют,

Как под сумрачным их свет

Объяснение:

Миколка, син Прокопа, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс.. Ну й любило це. Раз гулять повели їх у ліс. Він забіг у гущавину та й зупинився у захваті: "А як ось тут гарно! Гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки", І все було йому цікаво.А якось прийшов сумний. Вчитель запитав, чому. Та й розповів: у хаті бідно, їсти хочеться. А на столі лише хліб та борщ учорашній перебовтаний. А хотілося й оладок, і риби. Як батько де почув, то й побив. "Шкури з мене, шкури", — кричить. Наступного разу чоботи порвались. Знову батько побив. А через деякий час відвалився в чоботі підбор. Злякався Миколка. Розсердився батько: "Старцюго, — кричить, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і но не була в школі... В найми з душею твоєю".Вибіг Миколка з хати. А ввечері повертається, під пахвою чоботи несе. Вчитель дав, як дізнався, що трапилось. Прокіп душею відійшов, осміхається. Попросив сина показать, що він там вчить такого цікавого. І так гарно то було. Буква "О", як бублик, а "Г", як кочерга, а хмара з’являється з пари. Радий Прокіп. Він і сам бігав синові чоботи позичить та ще й хліба. Ніхто не дав. У найми, кажуть, віддавай. А він би сина й у второкласну школу відправив, і в семінарію, щоб до ума довести. Щоб хоч він не страждав: "Хіба ж я ворог дитині своїй!.. Спроможусь..."