Запишіть у зошит. Підкресліть граматичні основи в реченні. Поставте, де потрібно, розділові знаки. Поясніть доцільність їхнього вживання у реченнях. Природа наймудріший співрозмовник. Серце не камінь.
Темної ночі й маленький вогник як сонце. Слово то дивний витвір людини.
Весна неначе карусель.
Коровай то щедрість нив.
І новорічна ніч як казка.
Осот і лобода для льону біда.
Мальви це незрадливі обереги нашої духовності. Ніч мов криниця без дна.
Учений без діла хмара без дощу.
Кров людська не водиця.

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і дитячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю — весело, гамірно. Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому нашийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на мотузочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і довірою, яку вони нам виявляють.

Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підгодовують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ставок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А того року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива затопила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистоювали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім'ї, але не забували і про безпритульних тварин.

Іноді я гаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дворових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не принаджуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами: "Собачу пайку їмо, дитинко". А потім розповіла нам старовинну легенду про те, як Бог цокарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу перед собакою.

Дивіться також

Мені здається, що все одно ми замало добра робимо для тваринного світу. Чи завжди ми чуйно ставимось до всіх тварин? Мабуть, що ні. Часто ми любимо тільки своїх четвероногих друзів і без вагань ображаємо чужих або безпритульних, нічиїх. Бувають випадки, коли батьки, виконуючи примху своєї дитини, приносять в дім кошеня, пташку, собача, а потім, коли дитина натішиться, викидають безпомічну тваринку на вулицю. Мене вражає така безвідповідальність, стає соромно за людську підступність і несправедливість.

Я переконана, що представники тваринного світу, брати наші менші, дають нам значно більше, ніж ми їм. Вони дарують нам ласку і відданість, свою приязність і любов. Вони ввіряють нам своє життя. І ми не маємо права не виправдати їхню довіру.

Це був весняний сонячний ранок. Братик розбудив мене раніше ніж зазвичай і запропонував піти мені у ліс по підсніжники. Сонечко світило вже яскравіше, ніж взимку, але не так яскраво, як влітку. Іван сказав, що це його улюблена пора року. На небі плавали хмари, віяв вітерець. Мені стало холодно і я закутався у свій довгий шарф. Коли ми дісталися лісу, там було ще холодніше. Там було трішки більше снігу, але він був ще біліший. Весна тільки прийшла і тому він ще не зник повністю. Ми зайшли ще глибше в ліс і там нам відкрилась ціла полянка біленьких квітів, які виглядали з-під снігу. В лісі було ще морозно, я здивувався, що ці квіти не бояться такого холоду. Температура була низькою, але я сподівався, що вона зростатиме дуже швидко і скоро тут з'являться ще сотні такий чудових квітів. Морозець щіпав щічки, ми швидко зібрали по букетику підсніжників і побігли додому грітися.