Запиши твір у якому є однорідні члени речення, вставні слова, звертання

       Стоїть на галявині зажурений клен. Він — немов хлопець, який загубив свою дівчину. Його міцні ніжні руки то опускаються до землі, то знову піднімаються до блакитних просторів. Здається, що горе кленове дуже велике. Якщо придивитися ближче, то можна побачити великі краплини сліз, що спадають додолу.
     Пташки втішають свого вірного друга веселими піснями. Але ніщо не може розвіяти смутку, що застиг на обличчі молодого витязя.
Прислухайтесь! Ніби жалісні звуки линуть. Це шумить-шепоче листя. Мов майстерні витинанки, крутяться кленові листки на тоненьких гілочках, лопотять на вітрі. Смуток хилить деревце, проте зламати не може. Міцний високий стовбур міцно входить корінням у землю.
     А сумував клен за молодою берізкою, яку нещодавно зрубали.
     Не сумуй, клене, бо біля молодого пеньочка проростуть білокорі гілочки і знову торкатимуться твоїх гілочок.

— Боже, — каже, — милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.— А чого тобі їсти? — каже Бог.— Чого дай, то дай.— Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.От вовк мерщій од Бога — трюх—трюх — так біжить! Та до кобили:— Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.— Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?— Вовк! — каже.— Та брешеш, — собака.— Їй—богу, — каже, — вовк.— Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?— А з голови.— Е, вовчику, — каже, — вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.— Чи так, то й так, — каже вовк.