Завдання 1. Проаналізуйте наведений текст автобіографії. Запишіть виправлений варіант документа.
Автобіографія
Я, Марченко Євгеній Іванович, родився 7 квітня 1957 року в селі Мар’янівка Василевського района Київської області в дружній селянській родині. Окрім мене, батьки мають ще двох дітей, дочку і сина.
В 1974 році я закінчив середню школу з гарними покажчиками і вирішив стати лікарем. У 1974 рокці я спробував вступити до Київського медичного інститута, але, на жаль, спроба була невдалою. З жовтня місяця 1975 року по травень 1976 року мені доводилося працювати лаборантом агрохімічної станції у рідному селі.
На протязі 1976 – 1978 років служив на дійсній військовій службі в лавах Радянської армії.
У 1978 році вступаю навчатися у Київське медичне училище №1. По закінченні училища в 1980 році здійснюю свою мрію – вступаю до Чернівецького медичного інститута, котрий закінчую в 1980 році. 1985 – 1986 рік – інтернатура на базі Василевської районної лікарні. З березня місяця 1986 року почав роботу в Васильківській дитячій лікарні, де успішно проробив 10 років. З 1996 року по теперішній час являюсь директором фармацевтичного підприємства «Шипшина». Захоплююся музикою і різним спортом. Із захопленням граю у шахмати. Пишу вірші. Надсилав вірші у газети «Вечірній Київ», «Молодь України», але поки вони ще не надрукували їх.
Батьки – Марченко Іван Сергійович і Марченко Ганна Григорівна – перебувають на заслуженому відпочинку, тобто є пенсіонерами.
Женився у 1980 році. Жінка, Марченко Світлана, 1960 року народження, працює завідуючим аптекою №4 в м. Василькові.
Маю донечку, Марченко Аллу Євгенівну, 1987 року народження.
Домашній адрес: Васильків, вул.. Симиренка, б. 9.
Дата Підпис
Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється... В милосерді, чуйності, здатності любити... Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх?
Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають...
Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність...
І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.
Весна дарує нам незабутні почутття та надихає на творчість .