«…Коли б хоч скоріше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть…»; «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші…»; «…під боком живе панок Смоквинов, мотається туди й сюди, заложив і пере заложив — видно, що замотався: от-от продасть, або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею»;
Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.
Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що...
Дуже небагато людей живе сьогоденням. Більшість готується жити пізніше.
Залізка поробилися прасками ба й утюгами – пороблено?
Щастя – мов зернятко золотого піску в купі бруду, воно сяє навіть на дні пекла.
Все, що робиш, потрібно робити добре, навіть якщо здійснюєш безумство.
Бий, та дрібно, щоб знали чий син.
Близька соломка краще далекого сінця.
Хто пізно встає, тому хліба не стає.
Про вовка річ, а він навстріч.
Порожній колосок вище від усіх.
Пішов батько навпростець - нескоро вернеться.
Охота гірше неволі.
Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.
Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що...
Дуже небагато людей живе сьогоденням. Більшість готується жити пізніше.
Залізка поробилися прасками ба й утюгами – пороблено?
Щастя – мов зернятко золотого піску в купі бруду, воно сяє навіть на дні пекла.
Все, що робиш, потрібно робити добре, навіть якщо здійснюєш безумство.
Люди охоче вірять у те, у що бажають вірити.