Чи взагалі людина так влаштована? Вона весь час просить: дай, Боже; дай, земле; дай, дай, дай...
А чи достойні ми, люди, щоб нам щось давати? Чи з користю ми використовуємо те, чим нас щедро обдарувала природа? Можливо, ми самі повинні їй щось дати? Або, принаймні, зберегти? Ось які питання людина повинна поставити перед собою. Але відповідь, швидше за все, буде невтішною.
Небагато хто з нас може похвалитися тим, що насадив багато плодових дерев, виростив сад на пустирищі. Або створив на радість іншим квітник у дворі багатоповерхівки. Або вийшов на вулицю та поприбирав там сміття, сам, просто за покликом душі?
Але багато хто, навіть з тих, хто присягається у любові до природи, залишить у лісі сміття після пікніка; викине пластиковий пакет у воду річки чи озера, не донесе до урни обгортку від цукерки, недопалок сигарети... Натомість ми вирубуємо ліси з метою наживи, знищуємо лісові квіти, забруднюємо водоймища.
Ми будемо просити здоров"я у землі, але самі нічого для цього не зробимо: не припинимо зловживати алкоголем, не кинемо палити, не пересядемо з автомобіля на велосипед.
Земле наша, дай здоров"я тим, хто любить тебе по-справжньому, хто служить тобі вірою та правдою, має чисті помисли, прикрашає тебе і зберігає у чистоті та незайманості.
Як відомо, історія не любить слова "якби". Історики говорять так: "Це було, воно стало причиною того, що...".Але порушимо це правило й спробуємо уявити, що могло б статися з нашим народом, якби не було Запорозької Січі. Очевидно, тоді б зовсім не стало України, не стало б українського народу, як не стало на землі багатьох племен і народів, їх розтерзали вороги, розтоптала жорстока дійсність.Наш народ існує, тому що його оборонили й відстояли мужні лицарі Запорожжя. Наперекір усім обставинам вони вибороли нам право жити на своїй землі і бути українцями.І як буває прикро, що ми чуємо про воєнне мистецтво римських легіонерів і не маємо уявлення про ратну майстерність запорожців. Знаємо про подвиги Ганнібала і не знаємо про подвиги Самійла Кішки, Петра Сагайдачного чи Івана Сірка. Захоплюємося подвигом спартанців біля Фермопілів і не знаємо про подвиг козаків під Берестечком...Історією треба не просто цікавитись, її треба досконало знати. Бо історія — не просто минуле народу, це його жива душа. Ось чому той, хто не знає історії, ніколи не зрозуміє свого народу.
Чи взагалі людина так влаштована? Вона весь час просить: дай, Боже; дай, земле; дай, дай, дай...
А чи достойні ми, люди, щоб нам щось давати? Чи з користю ми використовуємо те, чим нас щедро обдарувала природа? Можливо, ми самі повинні їй щось дати? Або, принаймні, зберегти? Ось які питання людина повинна поставити перед собою. Але відповідь, швидше за все, буде невтішною.
Небагато хто з нас може похвалитися тим, що насадив багато плодових дерев, виростив сад на пустирищі. Або створив на радість іншим квітник у дворі багатоповерхівки. Або вийшов на вулицю та поприбирав там сміття, сам, просто за покликом душі?
Але багато хто, навіть з тих, хто присягається у любові до природи, залишить у лісі сміття після пікніка; викине пластиковий пакет у воду річки чи озера, не донесе до урни обгортку від цукерки, недопалок сигарети... Натомість ми вирубуємо ліси з метою наживи, знищуємо лісові квіти, забруднюємо водоймища.
Ми будемо просити здоров"я у землі, але самі нічого для цього не зробимо: не припинимо зловживати алкоголем, не кинемо палити, не пересядемо з автомобіля на велосипед.
Земле наша, дай здоров"я тим, хто любить тебе по-справжньому, хто служить тобі вірою та правдою, має чисті помисли, прикрашає тебе і зберігає у чистоті та незайманості.