Осінь – пора року між літом і зимою, ознаками якої є скорочення дня, поступове похолодання, відліт птахів у вирій, скидання рослинами листяного покрову. Умовно цю пору року можна поділити на чотири підсезони: початок осені, золота осінь, глибока осінь, передзим”я. Початок осені – це поява перших жовтих пасом у кронах дерев – беріз, лип і в'язів. Коли кількість жовтого і зеленого листя стає приблизно однаковою ( це відбувається в останній декаді вересня, або, коли осінь тепла і волога – на початку жовтня) можна говорити про закінчення першого підсезону осені. У цей час у лісах з'являються опеньки, в повітрі літає павутина (тенетники). Продовжує охолоджуватися вода, але у великих водоймах цей процес відбувається нерівномірно, починаючи з верхнього шару. Золота осінь триває приблизно з кінця вересня до середини жовтня. Протягом цього періоду листя на деревах жовтіє все сильніше, починається його інтенсивне опадання. Поступово оголюються ліси, на південь відлітають зграї перелітних птахів. Закінчується листопад у берези, осики і в'яза і починається період глибокої осені. Вона триває до першого снігу, навіть того, що не летить у повітрі, а хоча б на день чи ніч покриває землю. Стає все холодніше, відлітають на південь останні зграї гусей, лебедів і качок гається швидке охолодження приземного повітря і води. Останній осінній підсезон є одночасно переходом до зими, за що і отримав свою назву – передзим”я. Він починається від першого снігу і закінчується із встановленням санного шляху і льодоставу на водоймищах. Осінь складається з трьох місяців: у Північній півкулі – вересень, жовтень, листопад; у Південній – березень, квітень, травень.
Вересень Назва першого місяця осені філологи пов’язують з вересом – рослиною, поширеною майже на всій території України. Цей вічнозелений кущ квітує з серпня і до кінця жовтня. Але саме у вересні рожево-бузкове суцвіття вересу найпишніше вкриває соснові бори, торф’яники та піщані пагорби. Сучасна офіційна назва вересня набула в Україні сталого вжитку відносно недавно – на початку ХХ століття. Доти кожний регіон мав свою „домашню” назву. У давньоруській мові зустрічається „офіційна” назва – „руєн”. Паралельно з руном уживалася й назва – „зарев”. Ці назви, на думку мовознавців, походять від жовтого кольору (саме о цій порі починає жовтіти листя). У книжній мові періоду Київської Русі зустрічається також назва „варєснець”, яка також пов’язана з вересом. На західноукраїнських землях відомими є назви „маїк” (починають маятися, тобто зеленіти ранні сходи озимини) і „сівень” – пора масового висівання збіжжя. Проте у переважній більшості європейських мов вживається латинська назва – „сентембер”, що означає сьомий, адже у Давньому Римі цей місяць і справді був сьомим, оскільки річне літочислення брало свій початок з березня. З прийняттям нового, григоріанського календаря, в якому початок нового року було перенесено на січень, назву місяця залишили старою. Із середини вересня починається масовий відліт птахів у вирій. Колись, побачивши у небі ключ журавлів, наші пращури приказували: „Із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!” При цьому загортали в хустинку грудочку землі і тримали її до весни. Весною, побачивши перший журавлиний ключ, землю закопували на полі чи городі, щоб весна була щедрою і буйною. Кожний місяць має свої головні дні. Для вересня таким днем є 14 вересня – день Семена, початок справжньої осені. „Хто не посіє до Семена, в того життя буде злиденне”, – мовить народне прислів’я. Саме до цієї дати селяни поспішали посіяти озиму пшеницю. Від цього дня ткачі встановлювали свої верстати і починали ткати килими. Бралися за роботу й усі інші сільські майстри: столярі, стельмахи, ковалі. Від „Семена” починали копати картоплю. У полі чи городі розкладали вогнище, пекли картоплю з нового урожаю, їли і гріли руки – „щоб не мерзли взимку”. Існувало вірування, що в цей день горобці злітаються в очерет і там їх чорти міряють на мірки: все, що в мірці – чортове, а поза міркою – людське. Тому, мовляв, після „Семена” горобців по селах стає менше. Із „Семеном” пов’язували і початок церковного року, який широко відзначали ще у XVIII столітті у Києві та його околицях.
