Знайти у тексті подвоєння приголосних у наслідок збігу різних частин слова (префікс+корінь, корінь+суфікс…)
Сюжет повiстi "Тiнi забутих предкiв" Михайла Коцюбинського перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї "Ромео i Джульєтта", в сім’ях є дiти, якi кохають одне одного, - Iван i Марiчка. Давня ворожнеча родин стала на перешкодi щастю молодих.
У повiстi "Тiнi забутих предкiв" Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.
Дiти природи у своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а зовсім природньо: "...все було так вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не заслiпила їхні серця".
Гармонiя людини i природи - це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у "первiсному" життi гуцулiв. Почуття героїв сплiтаються в
Iвана чарiвну пiсню, яку Iван грає на флоярi, а Марiчка виспiвує. Музика дихає казковими образами диких гір, які засiває своєю чарiвністю.
Після смерті Марічки Палагна не може замiнити коханої Іванові. Час вiд часу туга за померлою вибиває парубка iз звичайного ритму життя. Навіть у святий вечiр вiн марить Марічкою на яву.
Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан, як вiн врештi цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення, коли парубок зустрiчається iз чугайстром і іде на вірну смерть за нявкою.
ответ:
що таке для мене довіра? це впевненість і віра у людей, які зі мною. довіра додає сили, адже не довіряти, постійно сумніватися – дуже виснажлива річ, що вимотує і фізично, і морально. звісно, передусім я довіряю своїм рідним – мамі, братам, дружині, дітям! бо по-іншому – не можливо. вони – моя головна підтримка у житті, і довіра до них – це моя стіна. те ж можу сказати і про своїх друзів. а ще мені відверто щастить із людьми, з якими займаюся спільною справою. волонтерство, громадська та депутатська робота – як механізм, де задіяні багато ланок, кожна з яких взаємопов’язані. і без довіри до своїх колег, партнерів, та без їхньої довіри до мене – про вдалий результат можна забути. імовірно, я зараз говорю доволі очевидно і просто, але… довіра, як і любов чи надія, чи вірність – це основи взаємодії з іншими, які по своїй суті не можуть бути складними. так, кажуть, що сліпо довіряти можуть лише дурні. але, власне, довіра – це та річ, що проходить випробування часом, подіями, життєвими ситуаціями. і якщо хтось не виправдовує її, то потрібно просто робити потрібні висновки, але аж ніяк не зневірюватися у всіх і у всьому. або ж… чи відбувся би майдан, якби ті тисячі, що стояли плече в плече перед наступом “беркуту”, шикувалися у ланку, з рук у руки колоту бруківку, не довіряли один одному? або ж війна на сході… не маючи довіри до вищих чинів у погонах, але через беззаперечну довіру до простих бійців українці мобілізувалися на війську. як результат, на передову без упину уже три роки рухаються каравани з нашим хлопцям. тож довіра важлива у всьому. в особистому житті, у суспільстві, бо це те, що зміцнює і є будувати.
ответ:
талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчизняної літератури, пропагандист української культури микола вороний довгий час був невідомий нам, бо його ім'я і творчість були заборонені. а поет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.
для поезії м. вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну україну.
у поемі "євшан-зілля" м. вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві, своєму народові. використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. чимало синів і дочок україни блукають по світу у пошуках щастя. це до них звернені слова поета:
краще в ріднім краї милім
полягти кістьми, сконати,
ніж в землі чужій, ворожій,
в славі й шані пробувати.
у поемі "євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і рідний край, які забули свої звичаї. микола вороний задає риторичне запитання:
де ж того євшану взяти,
того зілля-привороту,
що на певний шлях направить,—
шлях у край свій повороту? !
роздумуючи над поемою, я пригадав слова т. шевченка "хто матір забуває, того бог карає". я переконаний, що горе тій людині, тому народові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи
ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної україни, віддаємо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. ми любимо свою батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:
за честь і правду все віддай,
коли ти любиш рідний край!
я , що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні