Ізоляція – жахливе явище, що руйнує нашу ідентичність, індивідуальність, але в умовах пандемії людство повинно було до цього вдатися. Розібрати на головні та другорядні члени речення !
Великдень - світле свято миру, любові та взаєморозуміння. За біблійними легендами, у цей величний день Господь воскрес із мертвих і пробачив усі гріхи людям. Мільйони людей святкують Великдень сім'ями, намагаються побачитися з найдорожчими та найближчими людьми. Для мене це свято грає особливу роль. Ми збираємося усією родиною до церкви, освячуємо там ошатний коник з паскою та крашанками - великодніми символами, які так і радують душу. А коли приходимо додому, мати з бабцею накривають на стіл, викладують усі смаколики і уся величенька родина сідає до столу снідати. Так радісно гати за рідними які, зібравшись разом, щось жваво обговорюють, розповідають історії та обмінюються новинами, порадами, адже світ великий, не надто часто вдається усім отак зібратися й провести час разом, але Великдень якось легко та раптово об'єднує сім'ї, рідних даруючи такі дорогоцінні години для кожного з нас. Можливо, хтось інший святкує Великдень по іншому та вкладає зовсім інший зміст у це свято, але для мене свято Паски завжди насамперед буде святом родинної єдностію
Вихідний день на початку травня видався дуже теплим і сонячним. Мій клас вибрався на маївку, щоб відпочити від завантаженого навчальним процесом кінця року і зарядитися весняним настроєм для майбутнього, останнього дзвоника.
Рано вранці, коли сонце ледь торкнулося своїми ніжними променями верхівок дерев, що біліють на околицях, та висотних мікрорайонів, ми першим тролейбусом доїхали до кінцевої зупинки на заміському шосе. Попереду зеленіло поле молодої пшениці, а за ним – мальовничий ялинник, який щороку поповнювався новими саджанцями молоденьких сосен і ялинок.
В'язка каша весняного бездоріжжя під нашими ногами поступово змінювалася велюровими острівцями смарагдового моху і пружинистим килимом торішньої рудої хвої, яка смачно похрустувала. Ми повільно йшли один за одним, ухиляючись від розчепірених лап колючих сосен.
Деякі багаторічні ялини були настільки високими, що, здавалося, чіпляли своїми синьо-зеленими волохатими верхівками білі баранці хмар, які гралися в хороводі небесного танцю. Бешкетне сонечко то пірнало в їх збиту пінку, то лукаво визирало, підморгуючи розсипом сонячних «зайчиків».
Ми без перешкод і довгих пошуків знайшли підходящу для пікніка галявину і розвели невелике багаттячко з сухих гілок і шишок. Розмовляючи упівголоса, щоб не потривожити невидимих лісових мешканців, ми затишно розташувалися навколо вогню, який бризкав снопами іскорок, і насолоджувалися красою та спокоєм вихідного дня.
Далека зозуля відлічувала наші довгі роки, а безтурботний дятел в перервах між розкотистими перестуками з цікавістю поглядав на нас, смішно кланяючись з боку в бік своїм червоним беретом. Весняні мотиви пташиних трелей зливалися в унісон, зависаючи над вічнозеленим лісом життєствердним акордом гармонії.
По дорозі додому ми дуже часто озиралися назад, подумки прощаючись з чарівною казкою природи рідного краю і з твердою впевненістю повернутися всім разом в це чудове місце під час наших літніх канікул.
Для мене це свято грає особливу роль. Ми збираємося усією родиною до церкви, освячуємо там ошатний коник з паскою та крашанками - великодніми символами, які так і радують душу. А коли приходимо додому, мати з бабцею накривають на стіл, викладують усі смаколики і уся величенька родина сідає до столу снідати. Так радісно гати за рідними які, зібравшись разом, щось жваво обговорюють, розповідають історії та обмінюються новинами, порадами, адже світ великий, не надто часто вдається усім отак зібратися й провести час разом, але Великдень якось легко та раптово об'єднує сім'ї, рідних даруючи такі дорогоцінні години для кожного з нас.
Можливо, хтось інший святкує Великдень по іншому та вкладає зовсім інший зміст у це свято, але для мене свято Паски завжди насамперед буде святом родинної єдностію
Вихідний день на початку травня видався дуже теплим і сонячним. Мій клас вибрався на маївку, щоб відпочити від завантаженого навчальним процесом кінця року і зарядитися весняним настроєм для майбутнього, останнього дзвоника.
Рано вранці, коли сонце ледь торкнулося своїми ніжними променями верхівок дерев, що біліють на околицях, та висотних мікрорайонів, ми першим тролейбусом доїхали до кінцевої зупинки на заміському шосе. Попереду зеленіло поле молодої пшениці, а за ним – мальовничий ялинник, який щороку поповнювався новими саджанцями молоденьких сосен і ялинок.
В'язка каша весняного бездоріжжя під нашими ногами поступово змінювалася велюровими острівцями смарагдового моху і пружинистим килимом торішньої рудої хвої, яка смачно похрустувала. Ми повільно йшли один за одним, ухиляючись від розчепірених лап колючих сосен.
Деякі багаторічні ялини були настільки високими, що, здавалося, чіпляли своїми синьо-зеленими волохатими верхівками білі баранці хмар, які гралися в хороводі небесного танцю. Бешкетне сонечко то пірнало в їх збиту пінку, то лукаво визирало, підморгуючи розсипом сонячних «зайчиків».
Ми без перешкод і довгих пошуків знайшли підходящу для пікніка галявину і розвели невелике багаттячко з сухих гілок і шишок. Розмовляючи упівголоса, щоб не потривожити невидимих лісових мешканців, ми затишно розташувалися навколо вогню, який бризкав снопами іскорок, і насолоджувалися красою та спокоєм вихідного дня.
Далека зозуля відлічувала наші довгі роки, а безтурботний дятел в перервах між розкотистими перестуками з цікавістю поглядав на нас, смішно кланяючись з боку в бік своїм червоним беретом. Весняні мотиви пташиних трелей зливалися в унісон, зависаючи над вічнозеленим лісом життєствердним акордом гармонії.
По дорозі додому ми дуже часто озиралися назад, подумки прощаючись з чарівною казкою природи рідного краю і з твердою впевненістю повернутися всім разом в це чудове місце під час наших літніх канікул.