Зробіть план острів, що пливе у вічністьнинішній освічений і всезнаючий аматор мандрівок добре знає цей острів. будучи найбільшим і наймальовничішим на дніпрі, він перетворився останнім часом на справжню «мекку» туризму. кожен, хто подорожує дніпром-славутою, конче ступає на цю предковічну землю.
і взагалі всі, хто приїздить до запорізького краю, прагнуть неодмінно відвідати легендарну хортицю.хортиця — кровна братаниця дніпра. скільки несе свої води дніпро-славутич, стільки й височить посеред його розлогого плину закучугурений крислатими дубами кам’яний острів, що, немов гігантський
старезний вітрильник, тихо пливе у вічність, хортиця в сльотаву днину — сувора і хмурна, за сонячної погоди — велична і чарівна.острів — справжнє буйство ландшафту. утворюючи його, природа довго не роздумувала — нагромадила бескиддя гранітних скель, залила низинні місця водою, кинула деінде віхті
зелені — і вийшло диво. мальовнича краса острова збереглася і до наших днів.хортиця — свідок подій сивої давнини. на крутих берегах острова зупинялися вої київських князів олега, ігоря, святослава, володимира. пізніше тут таборилася запорозька січ, майоріли козацькі корогви. під одним із дубів
козаки писали політичний вердикт — лист турецькому султанові.до наших днів дійшли козацькі назви окремих скель та яруг. «найстійкіша» — чорна скеля. навіть за найясніших днів не освітлюється сонцем цей похмурий стрімчак. за переказом, саме на чорній скелі 972 року загинув у нерівному бою князь
святослав.на чорному бескиді в’юниться зміїна печера, що являє собою природне урвище глибиною до чотирьох і шириною до одного метра. переказують, що тут запорозькі козаки ховали військову казну.довкруж хортиці чимало напівзатоплених скель-острів-ців. одна зі скель називається запорозька миска. це
справді дивовижне творіння природи — виїмка діаметром півтора і глибиною близько метра, схожа на посудину. з покоління в покоління дніпровські лоцмани передавали легенду про те, що в спекотні дні козаки варили тут галушки завбільшки з кулак.неподалік від острова, на околиці села верхня хортиця
росте славетний сімсотрічний дуб. розпові, що під дубом стояв зі своїм військом богдан хмельницький, коли 1648 року йшов на жовті води.нині унікальна пам’ятка природи під охороною закону.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.