Ти ні на що не здатен! – великі очі дивилися неприязно, в зіницях палахкотіли несамовиті вогники, але в куточках уже збиралися сльози, готові їх погасити."Датен… атен… атен…" – застрибала луна під низьким склепінням арки.Він стояв, тримаючи руки в кишенях і скоцюрбившись, ніби чекав удару бича по спині. Очі встромлені в землю, губи міцно стулені. Що він міг їй сказати?.. - Своєю сором’язливістю ти сам себе скував! "Кував… ував… ував…" – дражнячи, понеслось відлуння. Він сторожко, несміливо звів очі. В очах читалося багато: важкість, мольба, надія, приреченість… Цей погляд пік.- Ти боягуз!!! – з розпукою, ніби стрибаючи з найвищого поверху, кинула вона з ледь стримуваним схлипом."Гуз!.. гуз!.. гуз!.." – злісно, зі смаком повторювала луна, відбиваючись рикошетом від стін. Він дивився на неї і крізь неї. І вона не витримала. Зірвалася, кинулася наосліп, як від краю прірви, опустивши лице у долоні. Здається, вдарилася плечем. Його серце стислося. Він не був боягузом. Але не наважився кинутися за нею слідом. Він повернувся і побрів до протилежного виходу. За аркою був сірий день, без жодного проблиску сонця і радості. Холодно було ззовні і зсередини. Він уявив, як вона зараз біжить, заплакана, з болем у плечі – і йому здалося, що низьке небо ще понижчало. Небо давило на плечі.У вухах лунав її останній крик, вдесяте і всоте помножений луною. Він не був боягузом, але цей крик боляче поранив його, і йому здавалося, що той зойк був вдесяте і всоте правдою. Він не був боягузом. Він і так уже наважився багато на що. Він першим підійшов до неї, першим взяв її за руку і першим вивів на той шлях, яким ходять тільки удвох. Це коштувало йому дуже дорого. Раз збочивши зі шляху, він не знаходив сил повернутися на нього.Порожня лава біля арки. Він важко сів. Найбільше зараз йому хотілося опинитися біля моря, щоб небо було легким і синім, лягти в човен біля берега, і щоби хвилі гойдали-гойдали, гойдали-гойдали… І було легко, і не давило на плечі. Він не був боягузом. Він був нерішучим. Але тоді, коли все, чим він дорожив, повисло на нитці – він не наважився спинити лезо, що різонуло по тій нитці. Він не був боягузом. Він був сором’язливим. Він знав, що вона ще довго не знаходитиме собі місця, але він ніколи не наважиться подзвонити їй першим, схвильовано дихати в трубку і старанно підбирати непотрібні вже слова. Він знав, що не зробить цього, і це його мучило. Він не був боягузом. Це було в його житті вперше, і він не мав досвіду, як і кожен, з ким щось трапляється вперше. Але він вмістив у це все своє щастя, яке тільки намислив.Вона пішла, і він не спинив її.Не наважився. Засоромився.Чи, може, він все-таки був боягузом?..
Если в числе раскрыть 100-ую степень по биному Ньютона, то получится сумма слагаемых вида по k от 0 до 100. При четных k эти слагаемые будут натуральными числами, а при нечетных k они имеют вид , где а - натуральное. Значит, , при некоторых натуральных и . (для решения задачи нет нужды их явно вычислять). Опять же из бинома Ньютона понятно, что тогда , т.к. в нем будут те же слагаемые, только все со знаком плюс. Перемножив эти два соотношения, получим , то есть . Поэтому, если положим , то получим, что
Відповідь:
Ти ні на що не здатен! – великі очі дивилися неприязно, в зіницях палахкотіли несамовиті вогники, але в куточках уже збиралися сльози, готові їх погасити."Датен… атен… атен…" – застрибала луна під низьким склепінням арки.Він стояв, тримаючи руки в кишенях і скоцюрбившись, ніби чекав удару бича по спині. Очі встромлені в землю, губи міцно стулені. Що він міг їй сказати?.. - Своєю сором’язливістю ти сам себе скував! "Кував… ував… ував…" – дражнячи, понеслось відлуння. Він сторожко, несміливо звів очі. В очах читалося багато: важкість, мольба, надія, приреченість… Цей погляд пік.- Ти боягуз!!! – з розпукою, ніби стрибаючи з найвищого поверху, кинула вона з ледь стримуваним схлипом."Гуз!.. гуз!.. гуз!.." – злісно, зі смаком повторювала луна, відбиваючись рикошетом від стін. Він дивився на неї і крізь неї. І вона не витримала. Зірвалася, кинулася наосліп, як від краю прірви, опустивши лице у долоні. Здається, вдарилася плечем. Його серце стислося. Він не був боягузом. Але не наважився кинутися за нею слідом. Він повернувся і побрів до протилежного виходу. За аркою був сірий день, без жодного проблиску сонця і радості. Холодно було ззовні і зсередини. Він уявив, як вона зараз біжить, заплакана, з болем у плечі – і йому здалося, що низьке небо ще понижчало. Небо давило на плечі.У вухах лунав її останній крик, вдесяте і всоте помножений луною. Він не був боягузом, але цей крик боляче поранив його, і йому здавалося, що той зойк був вдесяте і всоте правдою. Він не був боягузом. Він і так уже наважився багато на що. Він першим підійшов до неї, першим взяв її за руку і першим вивів на той шлях, яким ходять тільки удвох. Це коштувало йому дуже дорого. Раз збочивши зі шляху, він не знаходив сил повернутися на нього.Порожня лава біля арки. Він важко сів. Найбільше зараз йому хотілося опинитися біля моря, щоб небо було легким і синім, лягти в човен біля берега, і щоби хвилі гойдали-гойдали, гойдали-гойдали… І було легко, і не давило на плечі. Він не був боягузом. Він був нерішучим. Але тоді, коли все, чим він дорожив, повисло на нитці – він не наважився спинити лезо, що різонуло по тій нитці. Він не був боягузом. Він був сором’язливим. Він знав, що вона ще довго не знаходитиме собі місця, але він ніколи не наважиться подзвонити їй першим, схвильовано дихати в трубку і старанно підбирати непотрібні вже слова. Він знав, що не зробить цього, і це його мучило. Він не був боягузом. Це було в його житті вперше, і він не мав досвіду, як і кожен, з ким щось трапляється вперше. Але він вмістив у це все своє щастя, яке тільки намислив.Вона пішла, і він не спинив її.Не наважився. Засоромився.Чи, може, він все-таки був боягузом?..
Пояснення: