решить нужно!У обследуемого в состоянии оперативного покоя зарегистрированы: ЧСС — 70уд./мин, МОК (минутный объем кровообращения) — 5л/мин. При выполнении физической нагрузки на велоэргометре сердечный выброс (ударный объем крови — УОК) у этого обследуемого увеличился на 20%, а ЧСС - на 100%.
Во Чему равен МОК у обследуемого при выполнении работы на велоэргометре?
подарувала йому яблуко й попросила вкинути в поштову скриньку листівку
Объяснение:
Больше тут:
Злий лицар, володар сусіднього королівства, вторгається у мирне життя чарівної країни. І люди не можуть бути щасливі, бо зло поряд. Като не сприймають ні люди, ні природа. Шлях темного лицаря веде до руйнувань та знищення: Мертвий Ліс, неродюча кам'яна земля, Мертве Озеро, голод, отупілі прислужники, темрява. Образ Като - не конкретний персонаж, швидше, частина загального зла. Це символ, алегорія безжалісної сили, яка прагне знищити кожного, хто не схилиться перед нею, не дозволить перетворити себе на бездушного і бездумного виконавця чужої волі. Спочатку образ здається дуже по-верховим та неглибоким, мальованим лише чорною фарбою, найтемнішою на світі. Але сам Като страждає від свого кам'яного серця не менше, ніж його жертви. І ненавидить більше за всіх лицаря Като лише сам Като. Є злочинці, які розуміють, що вони творять зло, у глибині свого серця прагнуть звільнення від лихого вміння. Це ті, хто став жорстоким від страждань, чия душа скам'яніла. Чи не тому Като викрадав дітей та перетворював їх на птахів, що хотів знайти свою душу, не завжди ж він був лихим? Але зло породжує лише зло. Лише вогняний меч здатний розбити міцну оболонку і визволити з полону пташину людської душі. Творчі завдання 1. Лицар Като перетворював дітей на птахів або на людей із кам'яним серцем. Пригадайте відомі вам казки, де йшлося про подібні перевтілення. Визначте роль прийому перевтілення у творі А. Ліндгрен. 2. Підготуйте усну розповідь на тему «Умій вибирати друзів» (за повістю А. Ліндгрен «Міо, мій Міо»). Уривки з повісті «Міо, Мій Міо» (За підручником Волощук Є.В.) Оповідь ведеться від особи головного героя — сироти Бу Вільгельма Ульсона, якого всі називали просто Буссе. Матір він втратив відразу після народження, про батька ж ніхто нічого не знав. Зовсім маленьким Буссе всиновили тітка Едля й дядько Сікстен. Однак вони сприймали хлопчика як тягар і постійно допікали йому докорами. Почуваючись самотнім і нещасливим, Буссе над усе мріяв знайти рідного батька. Единою його розрадою був приятель Бенко, який мав пречудового тата. Одного вечора продавчиня Лундін, яка завжди добре ставилася до Буссе, подарувала йому яблуко й попросила вкинути в поштову скриньку листівку. Саме тієї миті в житті хлопчика розпочалися дивовижні події... Він у дорозі і день і ніч (...) Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано: «Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко». Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко? Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. У мене в руці було осяйне золоте яблуко. Я мало не заплакав. Власне, не заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Усі люди вечеряли вдома. (...) Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити. Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Мабуть, хтось із дітей, що гралися вранці в парку. Я підняв пляшку й прочитав напис на невеличкій наліпці: «Акціонерне 4
Каждый год наша страна отмечает очередную мирную весну, но время, фронтовые раны и болезни неумолимы. Из каждых 100 победителей в живых осталось сегодня лишь двое. И эта печальная статистика заставляет нас, всех тех, кто родился после победы, с особым почетом, заботой и вниманием относиться к каждому ветерану Великой Отечественной войны. Каждый год в эти дни объявляется минута молчания, трижды звучат залпы военного салюта, и все мы в эту минуту думаем о своем, а по сути — об одном и том же: мысленно вспоминаем своих дедов и прадедов, которые на полях сражений отдали жизни ради победы, ради нашей жизни и нашего будущего.
Память о предках — не только исторических, но и непосредственных представителях наших семей — составляет главное богатство нашей души. Ведь для того, чтобы мы сейчас жили и были такими, какие мы есть, многие поколения людей создавали наше общество, делали жизнь такой, какой увидели ее мы. Да и в нас самих — прямое продолжение нравственных, культурных, исторических ценностей дедов и прадедов. Память об ушедших священна: "Под каждой могильной плитой — мировая история", — как говорил Г. Гейне. Героизм воинов Второй мировой войны... Мы не может знать всех поименно, но разве в имени дело? То, что свершили эти люди, не нуждается в комментариях.
Даже не зная имен, мы вспоминаем о них добрым словом, и не случайно самое большое количество цветов — свидетельство памяти народной и преклонения — именно у Могилы Неизвестного солдата. И горит Вечный огонь, подтверждая: "Имя твое — неизвестно, подвиг твой — бессмертен!" Все они воевали не за собственное благополучие, воевали за свободу Родины, боролись за независимость народа. Потому и бессмертны они. Ведь человек жив до тех пор, пока о нем помнят.