1. Какие государства боролись за Сырдарьинский регион? 2. Кто был главным противником первых казахских ханов? Почему?
3. Кто одержал победу под Сыгнаком, когда это было?
4. Какое событие укреплению Казахского ханства?
5. В чём было историческое значение Мурундук хана?
6. Кто стал следующим казахским ханом после Мурундук хана?

1. Сибирское ханство было основано в 1420 г.

2. Граничило с Пермской землей, Ногайской Ордой, Казанским ханством, на севере территория достигала низовьев Оби. В состав Сибирского ханства в XV—XVI вв. входили земли башкир, живущих на восточных склонах Урала, по рекам Исеть, Миасс, Уй. На территории было много богатых дичью лесов. Столица — Сибирь (Кашлык).

3. Сибирское ханство — многонациональное государство. Его населяли тюркоязычные племена: аргыны, башкиры, карлуки, канглы, кыпчаки, найманы и другие.

4. Основатель Сибирского ханства Хаджа-Мухаммед из рода Тайбугидов. Хану принадлежала высшая государственная власть. Власть в Кашлыке постоянно оспаривали представители рода Тайбугидов и потомки Чингисхана. Хан избирался представителями знатных родов — беками, мурзами, тарханами. Главный советник хана — визирь.

Государство состояло из улусов, имевших большую независимость. Хану они выплачивали подать пушниной — жасак и в случае войны поставляли вооруженные отряды. Административными центрами ханства являлись небольшие укрепленные населенные пункты.

В середине XVI в. к власти пришел хан Кучум. Он провел ряд реформ, усиливавших роль центральных органов власти, построенных по образцу некоторых стран Востока. Во главе дивана стоял главный советник хана — карача.

5. Основным занятием населения было скотоводство, охота и рыбная ловля. В долинах рек существовало и земледелие.

Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "Слові про закон і благодать" Іларіона, згодом "Повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. Проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах". Однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця XVIII ст., і той же М. Грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою XIX ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами XIX ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі Російської та Австрійської імперій.

Внаслідок такого підходу, писав О. Оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. И, що головне, українська національно-визвольна рух XX ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку України в XIX ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.