1)Охарактеризуйте движения левеллеров и диггеров по схеме: лидеры движения, программа, каким они видели политическое устройство страны, социально-экономические преобразования, на какие социальные слои опирались 2) Каково было международное значение Английской буржуазной революции?
Відповідь:
надіюсь до Пояснення:
Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном.
Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].
Відповідь:
Пояснення:
Австро-угорська угода, Австро-угорський компроміс — договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася в дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 р. і австро-прусській 1866 р. війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.
Австро-угорська угода і закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Решта території імперії утворила австрійську частину монархії («королівства та землі, представлені в рейхсраті», Цислейтанія): Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль, Зальцбург, Форарльберг, Крайна, Гориця і Градишка, Трієст, Істрія, Далмація, Богемія, Моравія, Сілезія, Галичина та Буковина).
Австрійська і Угорська частини держави були пов'язані, по-перше, єдиним монархом, що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Для керівництва цими функціями були створені три загальних міністерства — закордонних справ, військово-морське та фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальні перед урядами і парламентами австрійської та угорської частин держави. Але загальні міністерства не мали права втручатися в компетенцію урядів. Для обговорення єдиних для обох частин монархії справ також скликалися коронна рада і рада загальних міністрів, що включала, крім загальних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини і за імператором осіб (голова Австро-Угорського банку, начальник Генерального штабу, інші міністри). На коронній раді головував імператор, на раді загальних міністрів — міністр закордонних справ. Функції загального для монархії представницького органу виконували делегації, чий склад формувався щорічно обома парламентами держави на паритетних засадах. Крім того, періодично парламенти обирали квота-депутації для обговорення питань участі обох частин держави у фінансуванні загальних витрат. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина — 30 %, надалі ця частка повинна була коригуватися кожні 10 років виходячи з рівня економічного розвитку.
Австро-угорська угода встановила загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Угорський парламент (державні збори) отримав законодавчу владу з правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського Райхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, Райхсрат став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанії. В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи (свобода совісті, слова, зборів, спілок і петицій), рівність всіх громадян перед законом, принцип поділу влади, свобода пересування і вибору місця проживання, недоторканність приватної власності і таємниця листування. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів і загальних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.
У результаті укладення австро-угорської угоди виникла нова держава — дуалістична конституційна монархія Австро-Угорщина.