1. Прочитайте звернення прем’єр-міністра А. Волошина до народу Карпатської України від 3 листопада 1938 р., м. Ужгород. • Про які міжнародні політичні події йдеться на початку звернення?
• Порівняйте аргументи, якими намагалися деморалізувати мешканців Карпатської України іноземні агенти в 1938-1939 рр. та з 2014 р. у сучасній Україні.
• Які чинники А. Волошин уважав вирішальними для побудови держави?
• Які його фрази звучать як афоризми? Які мовні засоби вдало характеризують ситуацію, що аналізує прем’єр-міністр, учасників тих подій тощо?
«Браття та сестри!
Ми, уряд Підкарпатської Русі, яку Великі держави, що встановили остаточні кордони 2 листопада 1938 р. у Відні, назвали Карпатською Україною, звертаємося до вас у цю вирішальну хвилину з гарячим закликом.
Відірвання споконвічних наших городів Ужгорода й Мукачева від Карпатської України — це зранення нашої Батьківщини. Пам’ятаймо про те, що завдяки цьому здобуто українську державну самостійність. Цей важкий удар не захитає нашої волі виконати те велике завдання, яке поставила перед нами історія.
Супроти нового стану речей, столицю нашого краю переносимо із забраного Ужгорода до Хуста, до того міста, у якому 21 січня 1919 р. проголошено перше бажання нашої самостійності.
Ми вирішили взятися за історичний труд побудови нашої обкроєної, однак до самостійності піднесеної країни. Між вами ходять агенти чужих інтересів, які застрашують вас, що ми на нашій обкроєній землі не зможемо жити, бо не буде з чого жити й на чому працювати. Та таке твердити може лише ваш ворог, що хотів би підкорити нашу землю пануванню тих фальшивих “приятелів”, які сьогодні забрали наші прадідні міста, хоч їм ті міста непотрібні, не принесуть їм ніякої користі.
Ви повинні це знати, що наші вороги хотіли забрати всі скарби нашої землі, які забезпечать нам краще життя.
Для розбудови нашої країни маємо забезпечені умови, тобто капітал і працівні сили, які до владі повести вас до кращого майбуття.
Наша самостійна держава не тільки дає нам культурну й політичну свободу, а й забезпечує також для всіх нас хліб і працю. Уже цього року почнемо будувати нові дороги й залізниці. Закликаємо вас усіх, свідомих братів і сестер, щоб ви показали себе гідними свободи й допомагали владі в розбудові нашої держави.
Хай зникнуть усілякі релігійні, мовні й класові суперечки, які до сьогодні викликали між нами вороги нашого народу.
Єдність народу, спокій і порядок стануть найпевнішою запорукою швидкого розвитку нашої держави.
Історія визнає правду тих, хто вміє її відстояти (...). Для всіх наших подальших дій у виконанні обов’язків очікуємо твердого морального опертя населення Карпатської України й усього українського народу.
Боже, до нам сповнити відповідальний труд!
Прем’єр-міністр в. р. Др. Августин Волошин».
1880 народився Володимир Винниченко, український політичний і державний діяч, письменник. Під час навчання на юридичному факультеті Київського університету брав активну участь в українському національному русі, був членом Київської громади і одним із засновників РУП, вів пропаганду серед селян Полтавщини і робітників Києва. 1902 виключений з університету за політичну діяльність, призваний до армії, яку залишив через загрозу арешту, перейшов на нелегальне становище. З 1905 входив до керівного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 – член ЦК УСДРП, 1908 приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців. 1905–1917 перебував на напівлегальному та нелегальному становищі в Російській імперії, жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Iталії. Перша збірка оповідань "Краса і сила" вийшла друком 1906. Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва, став одним із лідерів української революції 1917–1921, активним і дійовим українським політиком. Очолював УСДРП, був головним редактором "Робітничої газети". Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого всеукраїнських з'їздів. У травні–червні 1917 очолював українську делегацію, яка передала Тимчасовому урядові вимогу УЦР про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 11–12 липня 1917. Стояв біля витоків української державності, був членом та заступником голови УЦР, головою першого українського уряду – Генерального секретаріату Української Центральної Ради, генеральним секретарем внутрішніх справ, автором та співавтором усіх головних законодавчих актів УЦР, у тому числі 4-х Універсалів. 14 листопада 1918 очолив Директорію УНР. В лютому 1919 вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту. В травні 1920 прибув до Москви, зустрівся з Л. Троцьким, Л. Каменєвим, Г. Зінов'євим, Х. Раковським. Отримав пропозицію стати заст. голови РНК і наркома закордонних справ УСРР. Пересвідчившись у неможливості співпрацювати з радянською владою, знову відбув за кордон. 1919–1920 написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір "Відродження нації", де підбив підсумок своєї політичної кар'єри та виклав власні погляди на українську революцію. Він вважав себе марксистом, але його погляди зазнали значного впливу зх. лібералізму. У політичних уподобаннях Винниченко коливався між українською національною самостійницькою платформою і концепцією української радянської республіки. Винниченко – автор численних публіцистичних, белетристичних і драматичних творів. Серед них – п'єси "Щаблі щастя" (1907), "Великий Молох" (1907), "Memento" (1909), "Брехня" (1910), "Гріх", "Між двох сил" (1918) та багато ін.; романи "Записки кирпатого Мефістофеля" (1917), "Сонячна машина" (1926), "Слово за тобою, Сталіне" (1950) та ін. Збірки тв. в. в Україні видавалися у 21 т. (1923– 28) та у 23 томах (1928–30).