курманжан маматбай кызы родилась в аиле орок (орке) в алайских горах, в семье киргизов-кочевников из племени мунгуш, населявшего окрестности оша когда ей исполнилось 18 лет, родители курманжан хотели выдать её замуж за мужчину, который был втрое старше девушки, но она, нарушив традицию, сбежала из юрты жениха и вернулась в дом своего отца, маматбая, где жила в течение трёх последующих лет
в 1832 году богатый алайский феодал бек алимбек, имевший звание датки и возглавлявший племена алайских киргизов, освободил курманджан от брачного договора и взял её в законные жёны. она родила ему пятерых сыновей, была неизменной и советчицей. их брак длился 29 лет и оборвался неожиданно: алимбек, принимавший участие во многочисленных дворцовых интригах в кокандском ханстве, в 1862 году во время одного из дворцовых переворотов попал в западню и был убит. правление перешло к его пятидесятилетней .
сама курманжан не только пользовалась уважением алайцев, но и фактически опиралась на преданное ей войско в составе 10 тысяч джигитов. когда кокандский хан худояр провозгласил алайских кыргызов своими подданными и обложил их налогами, правительница не только воспротивилась этому, но и сумела заставить худояра отказаться от обложения кочевников податями, признать её в качестве нового правителя алая и присвоить ей почётный титул «датка». хан, известный своей надменностью, был вынужден встречать курманджан-датку как самого знатного бека — впервые в средней азии и на всём мусульманском востоке в честь женщины был устроен официальный приём. признал алайскую правительницу и эмир бухары музаффар: он был вторым правителем, ей титул «датка». на сегодняшний день курманджан-датка принадлежит к немногочисленной категории женщин, которые когда-либо вставали во главе мусульманского государства
ставка курманжан-датки находилась в небольшом аиле гульча. учёный а. п. федченко, путешествовавший по туркестану и посещавший алай в сопровождении кыргызских джигитов, отметил, что курманджан «пользуется огромным авторитетом, наши джигиты не говорили о ней иначе, как с великим уважением». с осторожностью и почтением относились к алайской правительнице и кокандские ханы, ценившие её способность сохранять власть над непокорным киргизским народом
Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про "Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.
Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили "городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.
В 70-ті роки XVII ст. були сформовані "охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.
У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.
Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.
Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.
Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.
В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.
Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.
ответ:
курманжан маматбай кызы родилась в аиле орок (орке) в алайских горах, в семье киргизов-кочевников из племени мунгуш, населявшего окрестности оша когда ей исполнилось 18 лет, родители курманжан хотели выдать её замуж за мужчину, который был втрое старше девушки, но она, нарушив традицию, сбежала из юрты жениха и вернулась в дом своего отца, маматбая, где жила в течение трёх последующих лет
в 1832 году богатый алайский феодал бек алимбек, имевший звание датки и возглавлявший племена алайских киргизов, освободил курманджан от брачного договора и взял её в законные жёны. она родила ему пятерых сыновей, была неизменной и советчицей. их брак длился 29 лет и оборвался неожиданно: алимбек, принимавший участие во многочисленных дворцовых интригах в кокандском ханстве, в 1862 году во время одного из дворцовых переворотов попал в западню и был убит. правление перешло к его пятидесятилетней .
сама курманжан не только пользовалась уважением алайцев, но и фактически опиралась на преданное ей войско в составе 10 тысяч джигитов. когда кокандский хан худояр провозгласил алайских кыргызов своими подданными и обложил их налогами, правительница не только воспротивилась этому, но и сумела заставить худояра отказаться от обложения кочевников податями, признать её в качестве нового правителя алая и присвоить ей почётный титул «датка». хан, известный своей надменностью, был вынужден встречать курманджан-датку как самого знатного бека — впервые в средней азии и на всём мусульманском востоке в честь женщины был устроен официальный приём. признал алайскую правительницу и эмир бухары музаффар: он был вторым правителем, ей титул «датка». на сегодняшний день курманджан-датка принадлежит к немногочисленной категории женщин, которые когда-либо вставали во главе мусульманского государства
ставка курманжан-датки находилась в небольшом аиле гульча. учёный а. п. федченко, путешествовавший по туркестану и посещавший алай в сопровождении кыргызских джигитов, отметил, что курманджан «пользуется огромным авторитетом, наши джигиты не говорили о ней иначе, как с великим уважением». с осторожностью и почтением относились к алайской правительнице и кокандские ханы, ценившие её способность сохранять власть над непокорным киргизским народом
Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала полкова й сотенна старшина, але політично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.
До травня 1686 р. Запорозька Січ підпорядковувалась адміністрації Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про "Вічний мир" від 26 квітня (6 травня) 1686 p., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.
Від середини XVII ст. і до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили "городові" козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.
В 70-ті роки XVII ст. були сформовані "охотницькі" (наймані) полки, які використовували переважно для придушення народних виступів.
У липні 1765 р. маніфестом Катерини II замість розформованих слобідських полків були створені чотири гусарських та один уланський полки.
Тогочасна Гетьманщина була старшинсько-козацькою республікою, в якій старшина й козацтво становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.
Хоча національні державні інститути у формі гетьманського уряду і полково-сотенного адміністративного устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у під російській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.
Територія Української козацької держави з другої половини ХУЛ ст. на заході межувала з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.
В окремі періоди кордони змінювалися: наприклад, у 1713 р. внаслідок російсько-турецького договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.
Суттєвим було й те, що до 1754 р. існували внутрішні кордони між власне Росією та Гетьманатом.