Смутное время», по мнению большинства дореволюционных и современных исследователей, началось с нелегитимного избрания Земским собором 1598 года Бориса Годунова и закончилось избирательным Земским собором 1613 года, который положил конец династическому кризису и дал начало династии Романовых. В наших размышлениях об этом событии, которое в начале XVII века положило конец активной фазе гражданской войны в России, мы будем опираться на труды наиболее авторитетных учёных данной проблемы: академика С. Ф. Платонова «Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII вв (Опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время)» и его ученика П. Г. Любомирова «Очерки истории Нижегородского ополчения 1611-1613 гг.». Оба труда появились в конце XIX–начале XX вв., с тех пор неоднократно переиздавались и считаются классическими.
На теренах Російської імперії на початку XX ст. була заборонена діяльність політичних партій. Проте це не могло зупинити розвиток політичного життя.
На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька основних напрямів: загальноросійський, український, єврейський і польський.
У російському напрямі консерватори виступали за збереження існуючого суспільно-політичного устрою Російської імперії, а ліберали, критикуючи самодержавство, хотіли перетворення Росії шляхом реформ на конституційну монархію. Російські радикали, які поділяли ідеали соціалізму та прагнули повалення самодержавства в Росії, діяли в краї доволі активно. У середовищі переважно робітників пропагували свої ідеї представники Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створеної в 1898 р. Від 1903 р. вони поділялися на поміркованих меншовиків, які віддавали перевагу мирним методам діяльності, та більшовиків, які виступали за здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату.
Пролетар — позбавлений засобів виробництва найманий робітник.
Соціалізація — усуспільнення приватної власності.
Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам доволі значну підтримку у Наддніпрянщині.
На початку XX ст. вагоме місце в суспільно-політичному житті краю посідав єврейський напрям. Активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі «союз») — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників І вела серед них соціалістичну пропаганду.
В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, розпочали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і націоналістична течії. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.
Смутное время», по мнению большинства дореволюционных и современных исследователей, началось с нелегитимного избрания Земским собором 1598 года Бориса Годунова и закончилось избирательным Земским собором 1613 года, который положил конец династическому кризису и дал начало династии Романовых. В наших размышлениях об этом событии, которое в начале XVII века положило конец активной фазе гражданской войны в России, мы будем опираться на труды наиболее авторитетных учёных данной проблемы: академика С. Ф. Платонова «Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII вв (Опыт изучения общественного строя и сословных отношений в Смутное время)» и его ученика П. Г. Любомирова «Очерки истории Нижегородского ополчения 1611-1613 гг.». Оба труда появились в конце XIX–начале XX вв., с тех пор неоднократно переиздавались и считаются классическими.
На теренах Російської імперії на початку XX ст. була заборонена діяльність політичних партій. Проте це не могло зупинити розвиток політичного життя.
На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька основних напрямів: загальноросійський, український, єврейський і польський.
У російському напрямі консерватори виступали за збереження існуючого суспільно-політичного устрою Російської імперії, а ліберали, критикуючи самодержавство, хотіли перетворення Росії шляхом реформ на конституційну монархію. Російські радикали, які поділяли ідеали соціалізму та прагнули повалення самодержавства в Росії, діяли в краї доволі активно. У середовищі переважно робітників пропагували свої ідеї представники Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створеної в 1898 р. Від 1903 р. вони поділялися на поміркованих меншовиків, які віддавали перевагу мирним методам діяльності, та більшовиків, які виступали за здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату.
Пролетар — позбавлений засобів виробництва найманий робітник.
Соціалізація — усуспільнення приватної власності.
Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам доволі значну підтримку у Наддніпрянщині.
На початку XX ст. вагоме місце в суспільно-політичному житті краю посідав єврейський напрям. Активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі «союз») — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників І вела серед них соціалістичну пропаганду.
В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, розпочали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і націоналістична течії. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.
Объяснение: