Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління
Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників.
Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та під посилення централізму - до децентралізації.
Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.
Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.
Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.
В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж за князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.
Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
«АНТИКОМИНТЕРНОВСКИЙ ПАКТ», договор между Германией и Японией, оформивший военно-политический союз этих государств. Подписан 25.11.1936 в Берлине сроком на 5 лет (25.11.1941 продлён ещё на 5 лет).
Его официальной целью провозглашалась совместная борьба против Коминтерна (Коммунистического Интернационала), 7-й конгресс которого в 1935 году осудил военные приготовления Германии, Италии и Японии и призвал к формированию широкого народного фронта для борьбы за мир. В «Антикоминтерновском пакте» Германия и Япония:
обвиняли Коминтерн в «подрывной деятельности и насилии всеми имеющимися в его распоряжении средствами по отношению к ныне существующим государствам»;
выражали своё намерение сотрудничать «в деле обороны против коммунистической подрывной деятельности»;
рекомендовали присоединиться к «Антикоминтерновском пакте» «любому третьему государству, внутренней безопасности которого угрожает подрывная работа Коммунистического Интернационала».
В дополнительном протоколе, прилагаемом к «Антикоминтерновскому пакту», СССР прямо назывался «угрозой существованию не только государств, но и существованию мира во всем мире». В соглашении заявлялось, что в случае нападения Советского Союза на одну из договаривающихся сторон другая сторона «не предпримет никаких мер, осуществление которых могло бы облегчить положение СССР».
Формулировки «Антикоминтерновского пакта» имели своей главной целью внушить ведущим западным державам, что политика Германии и Японии направлена не против них, а против «общего врага» – большевистской России.
К «Антикоминтерновскому пакту» присоединилась Италия 6.11.1937, Венгрия и государствово Маньчжоу-Го – 24.02.1939, Испания – 27.3.1939. В последующем «Антикоминтерновский пакт» дополнили «Стальной пакт» 1939 и Тройственный пакт 1940.
В «Антикоминтерновском пакте» Германия и Япония обязались на период его действия без взаимного согласия не заключать с большевистской Россией каких-либо полититических договоров, противоречащих его духу, однако вскоре они были вынуждены официально заверить своё благорасположение к СССР в советско-германских договорах 1939 и советско-японском пакте о нейтралитете 1941.
После нападения Германии на СССР к «Антикоминтерновскому пакту» примкнули Болгария, Финляндия, Румыния, Дания, Словакия, Хорватия и созданное японцами правительство оккупированной ими части Китая.
Победа антигитлеровской коалиции в 1945 году во Второй мировой войне привела к ликвидации «Антикоминтерновского пакта».
Объяснение:
Великая Отечественная война 1941-1945 гг.: энциклопедия для суворовских военных, Нахимовского военно-морского училищ и кадетских корпусов. М., 2013. - 728 с. - С. 60.
Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління
Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників.
Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та під посилення централізму - до децентралізації.
Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.
Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.
Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.
В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж за князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.
Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
«АНТИКОМИНТЕРНОВСКИЙ ПАКТ», договор между Германией и Японией, оформивший военно-политический союз этих государств. Подписан 25.11.1936 в Берлине сроком на 5 лет (25.11.1941 продлён ещё на 5 лет).
Его официальной целью провозглашалась совместная борьба против Коминтерна (Коммунистического Интернационала), 7-й конгресс которого в 1935 году осудил военные приготовления Германии, Италии и Японии и призвал к формированию широкого народного фронта для борьбы за мир. В «Антикоминтерновском пакте» Германия и Япония:
обвиняли Коминтерн в «подрывной деятельности и насилии всеми имеющимися в его распоряжении средствами по отношению к ныне существующим государствам»;
выражали своё намерение сотрудничать «в деле обороны против коммунистической подрывной деятельности»;
рекомендовали присоединиться к «Антикоминтерновском пакте» «любому третьему государству, внутренней безопасности которого угрожает подрывная работа Коммунистического Интернационала».
В дополнительном протоколе, прилагаемом к «Антикоминтерновскому пакту», СССР прямо назывался «угрозой существованию не только государств, но и существованию мира во всем мире». В соглашении заявлялось, что в случае нападения Советского Союза на одну из договаривающихся сторон другая сторона «не предпримет никаких мер, осуществление которых могло бы облегчить положение СССР».
Формулировки «Антикоминтерновского пакта» имели своей главной целью внушить ведущим западным державам, что политика Германии и Японии направлена не против них, а против «общего врага» – большевистской России.
К «Антикоминтерновскому пакту» присоединилась Италия 6.11.1937, Венгрия и государствово Маньчжоу-Го – 24.02.1939, Испания – 27.3.1939. В последующем «Антикоминтерновский пакт» дополнили «Стальной пакт» 1939 и Тройственный пакт 1940.
В «Антикоминтерновском пакте» Германия и Япония обязались на период его действия без взаимного согласия не заключать с большевистской Россией каких-либо полититических договоров, противоречащих его духу, однако вскоре они были вынуждены официально заверить своё благорасположение к СССР в советско-германских договорах 1939 и советско-японском пакте о нейтралитете 1941.
После нападения Германии на СССР к «Антикоминтерновскому пакту» примкнули Болгария, Финляндия, Румыния, Дания, Словакия, Хорватия и созданное японцами правительство оккупированной ими части Китая.
Победа антигитлеровской коалиции в 1945 году во Второй мировой войне привела к ликвидации «Антикоминтерновского пакта».
Объяснение:
Великая Отечественная война 1941-1945 гг.: энциклопедия для суворовских военных, Нахимовского военно-морского училищ и кадетских корпусов. М., 2013. - 728 с. - С. 60.