за часи правління оттона і з саксонської династії люндорфінгів, який коронувався у 936 році, східно-франкське королівство перетворилося на найпотужнішу державу західної європи з сильною централізованою владою і опорою на церкву, як основу королівської влади. завоювавши північною італію, у 962 році оттон уклав з папою іоанном xii угоду про гарантії недоторканості володінь папської держави в обмін на отримання з його рук корони імператора заходу, яка залишалась вакантною з 924 року, коли помер останній римський імператор беренгар i, внук унроша ii, близького соратника карла великого. це знаменувало повне відособлення східно-франкського королівства (німеччини) від західно-франкського королівства (франції) і формування нової держави на німецьких та північно-італійських землях.
прагнучи укласти шлюбний союз з македонською династією і уникнути звинувачень візантійського імператора романа ii у відсутності підстав носити рівний йому титул, на різдво 967 року у римі оттон коронував своїм співправителем 13-літнього сина оттона ii. проте, заручини з 4-річною принцесою анною не відбулися і лише в 972 році вдалось знайти порозуміння щодо німецько-грецьких конфліктів у південній італії, на знак чого у римі оттон ii одружився з феофано, племінницею нового візантійського імператора іоанна i цимісхія.
“дочка імператора романа ii анна порфірогенета, одруження якої зі своїм сином безуспішно намагався влаштувати оттон великий, у 988 році своїм братом імператором вислієм ii болгаробійцею була видана заміж за київського князя володимира великого”
повернувшись у саксонію, в 973 році оттон i підкреслено урочисто провів імперський з’їзд (рейхстаг) в кведлінбурзі, на якому були присутні польський князь мешко п’яст, князь богемії болеслав пржемислович, посли візантії, данії, угорщини, болгарії, київського князя ярополка святославича та інших держав. щоб відзначити молитовний день напередодні страсного четверга, оттон i відбув у родовий замок в мемлебені, де захворів лихоманкою і помер у віці 60 років невдовзі після великодня, 7 травня 973 року.
Возрождение - эпоха в истории культуры и искусства, отразившая начало перехода от феодализма к капитализму. В классических формах Возрождение сложилось в Западной Европе, прежде всего в Италии, однако аналогичные процессы протекали в Восточной Европе и в Азии. В каждой стране данный тип культуры имел свои особенности, связанные с ее этническими характеристиками, специфическими традициями, влиянием других национальных культур. Возрождение связано с процессом формирования светской культуры, гуманистического сознания. В сходных условиях развивались сходные процессы в искусстве, философии, науке, морали, социальной психологии и идеологии. Итальянские гуманисты XV века ориентировались на возрождение античной культуры, мировоззренческие и эстетические принципы которой были признаны идеалом, достойным подражания. В других странах такой ориентации на античное наследие могло не быть, но сущность процесса освобождения человека и утверждения силы, разумности, красоты, свободы личности, единства человека и природы свойственны всем культурам ренессансного типа.В развитии культуры Возрождения различают следующие этапы: Раннее Возрождение, представителями которого были Петрарка, Боккаччо, Донателло, Боттичелли, Джотто и др.; Высокое Возрождение, представленное Леонардо да Винчи, Микеланджело, Рафаэлем, Франсуа Рабле, и Позднее Возрождение, когда обнаруживается кризис гуманизма (Шекспир, Сервантес).Главная особенность Возрождения - целостность и разносторонность в понимании человека, жизни и культуры. Резкое возрастание авторитета искусства не вело к его противопоставлению науке и ремеслу, а осознавалось как равноценность и равноправность различных форм человеческой деятельности. В эту эпоху высокого уровня достигли прикладные искусства и архитектура, соединившие художественное творчество с техническим конструированием и ремеслом. Особенность искусства Возрождения в том, что оно носит ярко выраженный демократический и реалистический характер, в центре его стоят человек и природа. Художники достигают широкого охвата действительности и умеют правдиво отобразить основные тенденции своего времени. Они ищут наиболее эффективные средства и для воспроизведения богатства и разнообразия форм проявления реального мира. Красота, гармония, изящество рассматриваются как свойства действительного мира.В период позднего Возрождения многие его нормы изменились, обнаружились черты кризиса. В Западной Европе это сказалось в возникновении академизма и маньеризма в изобразительном искусстве, в наступлении религиозности и мистицизма на светскую и гуманистическую культуру. Обозначился разрыв между искусством и наукой, красотой и пользой, между духовной и физической жизнью человека.Гуманизм позднего Возрождения обогатился сознанием противоречивости жизни, трагическим мироощущением, что проявилось в творчестве крупнейших его представителей - Шекспира, Микеланджело.Эпоха Возрождения имела огромное положительное значение в истории мировой культуры. В искусстве Возрождения воплотился идеал гармонического и свободного человеческого бытия, питавший его культуру.Цель настоящей работы: рассмотреть особенности и содержание культуры в эпоху Возрождения.
за часи правління оттона і з саксонської династії люндорфінгів, який коронувався у 936 році, східно-франкське королівство перетворилося на найпотужнішу державу західної європи з сильною централізованою владою і опорою на церкву, як основу королівської влади. завоювавши північною італію, у 962 році оттон уклав з папою іоанном xii угоду про гарантії недоторканості володінь папської держави в обмін на отримання з його рук корони імператора заходу, яка залишалась вакантною з 924 року, коли помер останній римський імператор беренгар i, внук унроша ii, близького соратника карла великого. це знаменувало повне відособлення східно-франкського королівства (німеччини) від західно-франкського королівства (франції) і формування нової держави на німецьких та північно-італійських землях.
прагнучи укласти шлюбний союз з македонською династією і уникнути звинувачень візантійського імператора романа ii у відсутності підстав носити рівний йому титул, на різдво 967 року у римі оттон коронував своїм співправителем 13-літнього сина оттона ii. проте, заручини з 4-річною принцесою анною не відбулися і лише в 972 році вдалось знайти порозуміння щодо німецько-грецьких конфліктів у південній італії, на знак чого у римі оттон ii одружився з феофано, племінницею нового візантійського імператора іоанна i цимісхія.
“дочка імператора романа ii анна порфірогенета, одруження якої зі своїм сином безуспішно намагався влаштувати оттон великий, у 988 році своїм братом імператором вислієм ii болгаробійцею була видана заміж за київського князя володимира великого”
повернувшись у саксонію, в 973 році оттон i підкреслено урочисто провів імперський з’їзд (рейхстаг) в кведлінбурзі, на якому були присутні польський князь мешко п’яст, князь богемії болеслав пржемислович, посли візантії, данії, угорщини, болгарії, київського князя ярополка святославича та інших держав. щоб відзначити молитовний день напередодні страсного четверга, оттон i відбув у родовий замок в мемлебені, де захворів лихоманкою і помер у віці 60 років невдовзі після великодня, 7 травня 973 року.